Він ішов, не збавляючи ходу і махаючи портфелем, хоч і геть не тямив, куди прямує. Коліна підгиналися, руки йому корчило. Він застромив одну руку до кишені плаща, а другою міцніше стиснув ручку порожнього портфеля. Увіччю танцювали таблички: «Зала судового засідання», «Палата цивільних справ»… Кабінетів слідчих суддів тут вочевидь не було.

Він побачив ліфти. Чекаючи на кабіну, він озирнувся. Величезний хол. Біла кахляна долівка. Червоні металеві трубки під стелею…

Перед ним відчинилися хромовані двері. З ліфта вийшов чоловік у синій сорочці з кобурою на поясі. Охоронець.

— Перепрошую, — звернувся до нього Януш, — на якому поверсі кабінети слідчих суддів?

— На четвертому.

Він пірнув у кабіну. Двері зачинилися. Він натиснув на кнопку. Мокра від поту рука тремтіла, як і раніше. Він витер пальці об поли плаща і пригладив перед люстром чуба, майже здивувавшись, що має цілком нормальний вигляд. Принаймні слідів страху, що опанував його, на обличчі не видно було.

Стулки ліфта розсунулися. Януш вийшов в оббитий фанерними панелями коридор, по-старомодному освітлений низькими лампами. Від того складалося чудернацьке враження, наче вкрита лінолеумом підлога світліша, ніж стеля. Буцім тутешні відвідувачі, звинувачені чи свідки, виходячи з кабінетів, дивилися лише собі під ноги, не зважуючись звести очі й поглянути вгору. Праворуч були двері без клямки з табличкою «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Ліворуч коридор тягнувся на декілька метрів, потім завертав. Януш подався туди.

Тут була приймальня — засклена зала, де сиділо декілька осіб з оповістками в руках. Щоб потрапити туди, треба було пройти КПП секретарки та показати їй перепустку.

Та зараз там нікого не було. Януш посмикав засклені двері. Замкнено. Люди в приймальні знаками показали йому, що біля клямки був дзвоник. Досить було подзвонити, щоб викликати чергову секретарку.

Януш подякував їм і пішов назад. Він знову прямував до ліфтів, проклинаючи себе за наївність і некмітливість. Уже торкнувшись кнопки, він раптом помітив, що двері запасного виходу прохилені. Спершу він навіть очам своїм не повірив. Оце поталанило! Він підійшов до дверей. Язичок замка висунули, щоб двері не зачинялися. Відкинувши вагання, він ковзнув за двері, здогадавшись, що їх лишили відчиненими навмисне: певне, працівники суду воліли ходити до ліфтів не через коридор, а цим коротшим шляхом.

Тут був такий самий коридор, обшитий фанерними панелями й осяяний низькими лампами. Та вздовж коридора тягнувся ряд дверей. Януш попрямував повз них, читаючи таблички, наче тасував колоду карт. На шостих дверях він побачив напис: «ПАСКАЛЬ АНДРЕ».