— КАЖИ! ЧОМУ ТИ ПОГОДИВСЯ СФАЛЬШУВАТИ ПРОТОКОЛ?

— Вони… вони звеліли мені…

Вона послабила стиск.

— Звеліли?

— То були офіцери. Вони казали… казали, що йдеться про справу державної ваги.

— Вони були в мундирах?

— Ні.

— Документи показали?

— Ні.

Дюсар звівся на ліктя і витер сльози на щоках.

— О Боже, та видно ж було, що то офіцери! Я чотири роки прослужив на флоті, плавав на «Шарлі де Ґоллі». Я ж бачу, коли переді мною командири…

— З якого роду війська вони були?

— Хтозна.

— На кого вони скидалися?

— Серйозні хлопці. У чорних костюмах. Вояка` навіть у цивільному вбранні видно.

То була перша усвідомлена фраза, яку він виголосив.

— Вони приходили до дільниці?

— Ні, до мене додому. Увечері сімнадцятого. Сказали, що треба записати до протоколу і яку дату поставити. Та й годі.

Значить, вони не могли бути вбивцями в Ґетарі. Бо того дня ті були в Марселі й ішли слідами Віктора Януша. Хто ж вони такі? Колеги убивць? Хоч як воно там було, Анаїс збагнула, що свідчення Дюсара не стануть їй у пригоді. Він буде все заперечувати. А її запроторять до тюряги за напад на людину…

Набагато продуктивнішим здавалося те, що в жандармерії не вважали за необхідне додати номера викраденого авта до розшукного списку, який передається дорожним патрулям, що відстежують їх за допомогою радіомаяків. Вона підвелася і сховала кайдани до кишені.