Вона потайці сховала записку до кишені спортивних штанів.

— Шаплен теж шукав убивцю?

— Так, але по-іншому. Він використовував сторінки для знайомств. Зокрема, клуб Саша.ком. Не чула про нього?

— Ні.

— Анаїс, пробий цього номера. Треба знайти її. Я мушу побалакати з цією жінкою, як не пізно ще.

Анаїс глянула в його запалені очі. На мить вона побажала своїй суперниці смерті. Але відразу ж видерла цю пухлину зі свого серця.

— Ти задля цього і прийшов? — насилу промовила вона.

Задзеленчав дзвоник. Побаченню край. Він зморено всміхнувся і підвівся. Попри змарніння і кепський вигляд, гарячковий погляд і розтовчений ніс, у ньому відчувався отой колишній чар.

— Не верзи дурниць.

Після побачення Анаїс попросила, щоб їй дали змогу побалакати телефоном. Реально це означало, що їм доведеться накинути гак, пройшовши північним крилом ізолятора, де на стіні висіли апарати. Наглядачка не заперечувала. Вона ще не втямила, що Анаїс перебуває під посиленим наглядом.

Була пора прогулянки, тож біля телефонів не виявилося жодної бранки. Анаїс набрала номер із пам’яті. Треба квапитися, поки її не охопила депресія. Поплакати вона встигне у себе в камері. Оце побачилася вона з Матіасом Фрером, та й що? Звична поліційна праця. Фахове співробітництво. Та й край.

— Алло?

— Ле Козе, це Шатле.

— Анаїс? Куди ти там улипла?

Новини про стрілянину та її арешт сягнули Південного Заходу.

— Та довго розповідати.

— Я можу стати тобі в пригоді?

Вона озирнулася і побачила, що наглядачка ходить туди-сюди, обернувшись до неї спиною, а обличчям до широкого заґратованого вікна.

— Я продиктую тобі час і дату дзвінка з прихованого номера і номер телефона, куди дзвонили. З’ясуй ім’я і координати того, хто дзвонив. Негайно.