— Та ось візьмуся.

— Знайди організацію, до якої належать любителі цієї методи. І дай список усіх, хто застосовує цю техніку.

Розмовляючи, вона раптом чітко уявила собі, як діє вбивця. Убиває. Потім розігрує якийсь грецький міф. Далі знімає його, й то тільки раз і в єдиному примірнику, на вкрите сріблом дзеркало. Її аж затрясло. Десь, либонь, існує приміщення, в якому зберігаються ці жахливі зображення. Вони наче вкарбувалися в її мізках, зблискуючи в сутіні. Зарізаний Мінотавр. Обгорілий Ікар. Кастрований Уран. Хто далі?

— Я здобув інформацію за твоїм номером. Маєш чим записати?

— Запам’ятаю.

Він сповістив її про ім’я й координати таємничої співрозмовниці Арно Шаплена. Нічого вони їй не казали, та її наче струмом пронизало. Вона подякувала Ле Козові, схвильована тим джерелом тепла, до якого було п’ятсот кілометрів.

— Як мені з тобою зв’язатися?

— Ніяк. Сама впораюся.

Запало мовчання. Ле Коз не знав, що ще їй сказати. Анаїс повісила слухавку, щоб не заплакати. Обернулася до наглядачки і попросила, щоб та дозволила їй скористатися часом, який лишився, для прогулянки. Тітка зітхнула, зміряла її поглядом, а потім, згадавши, певне, що й Анаїс із поліції, попрямувала у двір.

В Анаїс усе аж палало всередині. Нова зачіпка з дагеротипами підбадьорила її. Вона не тямилася від того, що сидить тут за ґратами, коли у справі з’явився новий слід. Може, він і ні до чого. А може, і виведе кудись… Вона знала тільки одне: цей слід буде тільки для неї. Соліні вона його не віддасть.

Її думки урвав галас, що долинав знадвору. Наглядачка допіру відімкнула останні двері. Балакаючи, бранки вешталися двориськом, поміж клаптями скопаної землі, баскетбольними кошиками і бетонним столом для пінг-понгу. Та ті декорації нікого не могли ошукати. Поле зору обмежували мури, колючий дріт, кабелі. В’язні мали невеселий вигляд. Похилі, опецькуваті постаті. Змарнілі обличчя, наче держаки ложок, заяложених і зачовганих від тривалого вжитку, так загострилися, що стали мертвотні. Крижаний вітрюган, здавалося, розносив по всіх усюдах затруєне повітря камер, дух в’язничної їжі й замурзаних тіл.

Вона застромила руки до кишень і знову стала офіцером поліції. Стежила за гуртами, за парами, за самотніми особами і шукала придатну ціль. Бранки ділилися на дві категорії, і з їхніх облич, постави і ходи видно було, до якої вони належать. Загонисті тварюки й переможені шмати. Урешті вона попрямувала до чотирьох магрибок, які нітрохи не скидалися на жертв помилки правосуддя. Запеклі молодиці, з яких в’язниця ще не висмоктала всенької снаги. Хоч їм ще сидіти та й сидіти, проте їхній шал ніколи не вщухне.