— Ти не міняєшся, — зареготався він. — Кажи.

Вона назвала номера телефона, день і час. Почула, як він перемкнувся на іншу лінію. Передав комусь ту інформацію і повернувся до неї.

— Мені телефонував Абделятіф Дімун.

Вона не відразу второпала, хто це. Координатор з криміналістичної служби в Тулузі. Воїн пустелі.

— Що він хотів?

— Ти надсилала йому якесь сміття з марсельського берега.

Це геть вилетіло в неї з голови. Сміття, що знайшли біля Ікарового тіла.

— Він дослідив його?

— Авжеж. Це те, що принесло хвилями. Але там є одна цікава деталь. Уламок дзеркала. Він гадає, що воно потрапило туди іншим шляхом. Може, випало з кишені убивці.

— Чому?

— Бо на уламку нема солі. Він не з моря.

Уламок дзеркала. Досягнення, нехай йому дідько!

— Та це ще не все, — провадив Ле Коз. — Вони виявили на нім сліди йодистого срібла.

— А що це означає?

— Дзеркало обробляли. Його навмисне занурювали в йодисте срібло. Щоб зробити світлочутливим. Це дуже давній спосіб, йому, здається, вже десь 150 років. Так виготовляють дагеротипи.

— Що?

— Це попередник фотографії. Я це з’ясував. Виполіроване і вкрите сріблом дзеркало зберігає відбиток з об’єктива. Потім його обробляють йодною парою і дістають зображення. Коли з’явилася плівкова фотографія, техніка дагеротипу вийшла з ужитку, бо не дозволяла відтворювати знімки. Адже давала вона тільки позитивне зображення, а негативне — ні.

— Дімун гадає, що це дзеркало — носій дагеротипа?

— Так. І це дає добрячу зачіпку. Крім кількох фанатиків, ніхто вже не користується цією методою.

— Ти вже щось з’ясував?