— Здорові були, дівки.

У відповідь похмура мовчанка. Жодна й не поворухнулася. Тільки очі сяйнули чорним зблиском, так само шорстким, як і асфальт у них під ногами.

— Мені треба мобілу.

Жінки перезирнулися й зареготали.

— Може, тобі ще й паспорти показати?

Новини тут линуть швидко. Усі вже знали, що вона поліцайка, тож ненавиділи її й уникали.

— Потрібно надіслати повідомлення. Заплачу.

— Скільки, лярво?

Перемови провадила одна з-поміж них. З-під розстебнутої куртки виглядала проста футболка, і крізь виріз у ній видніли розлючені дракони на грудях і маорійські татуювання на шиї.

Вона й не збиралася шити їх у дурні.

— Поки що ніскільки. Грошей чортма.

— То катай відсіля.

— На волі я стану вам у пригоді. Я тут ненадовго.

— Усі так кажуть.

— Авжеж, але тут тільки я з поліції. А поліцаї довго не сидять.

Напружене мовчання. Мандрьохи покрадьки перезиралися. Ідея потроху перетравлювалася в їхніх мізках.

— То й що? — запитала дракониця.

— Знайдіть мені мобілу. Коли я вийду відсіля, то щось для вас зроблю.

— Ага, срать я на тебе хотіла! — сплюнула та.

— Ти, квіточко люба, сери на кого хочеш, тільки такої нагоди більше не буде. У тебе. У твого чоловіка. У кого завгодно. Я тобі присягаюся, що як вийду, то відразу ж побалакаю з суддями, прокурорами і поліцаями.