— А ви читали мої свідчення?
— Ні. Волію не засмічувати мізки домислами перед допитом свідків.
— Дивна метода!
— Та вже яка є. То
— Бо вже дванадцять років, як ми посварилися.
— Через що?
— Там була проблема зі спадщиною. Помешкання в Парижі. Одне слово, дурня…
— Його родина теж не помітила, як він зник?
— У Крістіана не було родини. — Голос її тремтів. — Він був сам, як палець, розумієте? Увесь час сидів у мережі, на сторінках для знайомств. Я тільки потім про це дізналася. Зустрічався з жінками… з повіями, з ким завгодно…
Певне, Шаплен збирав ту інформацію по крихтах і намагався заповнити нею прогалини в загальній картині розслідування. Наталі Форестьє згадала про два зникнення.
— І коли його знайшли?
— У вересні. Насправді поліція виявила його наприкінці серпня, та мені зателефонували аж у середині вересня.
— Чому вас сповістили так пізно?
Наталі затнулася. Здається, необізнаність розмовника дедалі дужче пантеличила її.
— Бо Крістіан казав, що звати його Давід Лонґе. І геть забув, хто він насправді.
Цього він не сподівався. У Крістіана Мйоссана, якого обрала Феліс, була реакція втечі. Він теж «пасажир без багажу».
— І де його знайшли?
— Забрали його разом з іншими волоцюгами наприкінці серпня на Парі-Пляжі. У нього була амнезія. Спершу його відвезли до психлікарні поліційної префектури, тієї, що ви прозиваєте Три Пе.
— Така вже процедура.