— Крістіан поселився в нас. Ми з чоловіком і дітьми живемо в будиночку в Севрі. Непросто було…

— Крістіан і далі вважав себе Давідом Лонґе?

— Авжеж. Це… це було нестерпно.

— І він вас геть не пам’ятав?

Наталі Форестьє не відповіла. Шапленові знайоме було те мовчання. Вона плакала.

— Він так і жив у вас? — запитав Шаплен за кілька секунд.

— Десь за місяць він знову втік. І ось…

Знову пауза. Ридання.

— Тіло знайшли біля заводу будівельних матеріалів, на набережній Марсель-Буає, в Іврі-сюр-Сен. Страшенно покалічене.

Шаплен записував. Рука його тремтіла й одночасно залишалася твердою. Здається, він таки напав на слід.

— Перепрошую, що питаю про це, але як він був скалічений?

— А ви хіба не можете проглянути звіт про розтин?

Він якомога м’якше сказав:

— Прошу вас, відповідайте.

— Не пам’ятаю як слід. Мені й знати про це не кортіло. Здається, йому розпанахали всеньке обличчя.

Отож, Крістіан Мйоссан, він же Жанті Мішель, він же Давід Лонґе, був носієм імплантату. Як і Патрік Бонфіс. Як і він сам. Анаїс Шатле має рацію. Препарат, який викликав синдром «пасажира без багажу», надходив через такий імплантат. Пристрій, якого вбивці повинні були щоразу забирати.

— Знаєте, — озвалася раптом Наталі, — мені вже в печінках сидять ваші розпитування. Як хочете допитати мене, викликайте в дільницю. І, головне, як будуть новини, то сповіщайте про них мене!

Він щось промимрив у відповідь, натякаючи на нові дані, що дають підстави відновити розслідування. І водночас йому не хотілося давати цій жінці облудні надії. Отож, урешті вийшло щось і геть непереконливе.

— У нас є ваша адреса, — офіційним тоном сказав він. — Завтра вам надішлють оповістку. Деталі дізнаєтеся в дільниці.