— А тобі не сказали, чому мене відпускають?

— Без коментарів. Так вирішили нагорі. І край. А ще кажуть, правосуддя для всіх однакове.

Анаїс змінила тон.

— Як знаєш, то скажи. Хто витягнув мене відсіля?

Соліна зареготався. Його сміх скидався на рипіння.

— Що ж, можеш удавати, що ти ні про що й не здогадуєшся, воно тобі й до лиця. Так чи інакше, я хочу, щоб ти була в мене. Ми будемо провадити слідство далі. Назвемо це кризовим штабом.

— А поступ є?

— Дідька лисого. Про Медіну так нічогісінько й не дізналися. Ні про її діла, ні про контакти. Януш пропав наче камінь у воду. Жодного сліду, навіть натяку нема. Кримінальний розшук геть із ніг збився.

Вона підозрювала, що Соліні та його колегам просто не під силу ця справа. А кримінальний розшук Януша не зловить.

— Пришлеш по мене авто?

— Ні до чого. Тебе чекатимуть.

— Я нікого не знаю в Парижі.

Соліна засміявся. Тепер його рипіння звучало немов пищання.

— Не турбуйся. Твій татуньо особисто приїхав по тебе.

— Першого вечора нічого не було. У мене принципи.

— Але ж ти з ним переспала.

— Авжеж, урешті переспала-таки. Ти розумієш, певне, про що я…

Троє дівчат зареготали. Шаплен сидів за сусіднім столиком у глибині залу «Джонні». Бар був опоряджений в американському стилі: полаковані дерев’яні панелі на стінах, шкіряні фотелі. Тьмяне світло огортало меблі й ноги дівчат, відкидаючи золотаво-брунатні блищики в гамі Вермера. Шаплен сидів спиною до них і боявся пропустити бодай слово з їхньої балачки. Ті троє цілком відповідали тому типові дівчат, який був йому потрібен. Не повії, просто ладні заробити трохи грошенят за нагоди, а зараз балакають собі про лахи і про чоловіків.