— Райлі готовенький, — повідомив він глядачів, — до хрусткої скоринки, бля, так би мовити!

Я й сам так вважав, та в мене на руках бодай була пікова дама. Якщо вдасться її йому підкинути, я все-таки виграв. З Ронні я багато не стягну, зате двох інших обдеру, як липку. На двох п’ять з гаком баксів. А ще побачу, як мінятиметься обличчя Ронні. Ось чого мені хотілося найдужче — побачити, як зловтіха поступиться місцем злості. Хотілося заткнути йому горлянку.

Розв’язалося все в останніх трьох взятках. Ешлі походив чирвовою шісткою. Г’ю — п’ятіркою. Я поклав трійку. Побачив, як згасла посмішка Ронні, коли він додав дев’ятку і забрав взятку. Фора Ронні скоротилася всього до трьох очок. І, що ще краще, він нарешті мусив-таки ходити. У мене залишилися хрестовий валет і пікова дама. Якщо в Ронні є малий хрест, мені доведеться проковтнути «стерво» і терпіти його тріумфальне каркання. А буде воно нищівно їдке. Якщо ж…

Він кинув дзвінкову п’ятірку. Г’ю побився двійкою, а Ешлі, розгублено посміхаючись і явно не розуміючи, що в біса робить, скинув карту іншої масті.

Мертва тиша в кімнаті.

Тоді, всміхаючись, я довершив взятку — взятку Ронні! — кинувши на три їхні карти свою даму. Над столом прошелестіло тихе зітхання, а коли я звів очі, то побачив, що глядачів уже не шестеро, а майже вдвічі більше. Суплячись і схрестивши руки на грудях, до одвірка тулився Девід Дірборн. Позаду нього в коридорі стояв ще хтось. Хтось, що спирався на милиці.

Я припускав, що Дірка вже встиг перевірити у своєму зачитаному статуті «Правила поведінки в гуртожитку Мейнського університету», видання 1966–1967, і розчаровано з’ясував, що там немає жодної заборони на ігри в карти, навіть зі ставкою. Але, повірте мені, його розчарування було ніщо проти розчарування Ронні.

У світі є люди, що вміють програвати, є такі, що наїжачуються, ті, що бундючаться, такі, що демонстративно не визнають поразки, і ті, що плачуть, а ще існують такі, хто просто звіріє. Ронні належав до останнього типу. Щоки в нього зашарілися, а прищі стали ледь не ліловими. Вуста звузилися, перетворившись на тінь, і я побачив, як заходили щелепи, жуючи губи.

— Йоханий бабай, — сказав Скіп, — дивіться, хто сидить у лайні!

— Чому ти пішов так? — вибухнув Ронні, не звертаючи уваги на Скіпа, не бачачи в кімнаті нікого, крім мене. — Чому ти пішов так, хер затерплий?

Від цього питання я сторопів, та, мушу визнати, був у повному захваті від його люті.

— Знаєш, — сказав я, — за Вінсом Ломбарді, перемога — це не все, перемога — це єдине. Плати, Ронні.

— Ти педик, — кинув він. — Міністр над гомиками. Хто роздавав?