— Що ти сказав, Мейленфанте?

Ронні роззирнувся навсібіч і побачив те, що, гадаю, бачив майже все своє життя: ні допомоги, ні співчуття. Як завжди, він був зовсім сам. І уявлення не мав чому.

— Нічого я не казав. Не будь таким сраним параноїком, Дірборне.

— Вибачся!

Ронні спробував випручатися з його рук.

— Та я ж нічого не казав, за що ж вибачатися?

— Все одно вибачся. І я хочу почути щире каяття.

— Та перестаньте, — втрутився Стоук Джонз. — Усі. Бачили б ви себе збоку. Дурість в енному степені.

Дірка глянув на нього здивовано. Ми всі, як на мене, здивувалися. Можливо, Стоук сам собі здивувався.

— Девіде, ти просто дурієш, бо хтось вимазав твої двері кремом, — сказав Скіп.

— Ти правий. Я дурію. І чекаю твоїх вибачень, Мейленфанте.

— Охолонь, — промовив Скіп. — Ронні просто нестямився, бо завалив майже безпрограшну партію. Він не мазав кремом твої срані двері.

Я зиркнув на Ронні, щоб подивитися, як той сприйме такий рідкісний випадок, коли хтось за нього заступається, і перехопив у зелених очах зрадливий змиг: Ронні ледь не відвів погляд. У цю мить я практично не сумнівався, що двері Дірки вимазав саме він. Хіба серед моїх знайомих був ймовірніший кандидат?

Зауваж Дірка це винувате кліпання, він, гадаю, прийшов би до такого ж висновку. Проте він дивився на Скіпа. Скіп незворушно дивився на нього, і, зачекавши кілька секунд, щоб видати це за власне рішення (хоч для себе, як не для нас), Дірка відпустив сорочку Ронні. Той стрепенувся, розгладив складки на плечах і почав нишпорити по кишенях, шукаючи дріб’язку, щоб зі мною розплатитися.

— Мені шкода, — сказав Ронні. — Хай там що насипало тобі перцю під хвіст, вибач. Мені прикро, як дідько, до всирачки, так прикро, аж дупа ниє. Досить з тебе?

Дірка відступив на крок. Я зумів вловити адреналін, тож підозрюю, й він не менш чітко відчув хвилі неприязні, що котили в його бік. Навіть Ешлі Райс, викапаний товстун-ведмежа з мультику, дивився на Дірку безбарвним, ворожим поглядом. Це був приклад того, що поет Ґері Снайдер міг би назвати поганою бейсбольною кармою. Дірка був староста — перший промах. Він намагався керувати нашим поверхом, ніби частиною своєї коханої РОТК — другий промах. А ще він був лайнюк-другокурсник у часи, коли другокурсники ще вірили, що знущатися над новачками їхній святий обов’язок — третій промах. Дірко, покинь поле.

— Перекажіть, що я не маю наміру миритися зі сраними школярськими штучками на моєму поверсі, — провадив Дірка. Його поверх, тільки вдумайтесь. Він стояв прямо, як свічка, в своєму светрі «МУ» і штанах хакі, — напрасованих штанах хакі, хоча була субота. — Тут не школа, панове. Це Чемберлен-голл у Мейнському університеті. Дні смикання за ліфчики скінчилися. Настав час поводитись, як студенти.