— Вона, по-моєму, була в компанії Джорджа Ґілмена. Ми туди поїхали на п’яти машинах. — Я вперше почув про Джорджа Ґілмена, але це не завадило мені послати в нього стрілу доволі-таки хворобливих ревнощів. — Гаррі та Стоук — члени комітету опору. І Ґілмен теж. У всякому разі, ми…

— Комітет опору? — запитав Скіп. — Це ще що таке?

— Клуб, — пояснив Нейт і зітхнув. — Хоч вони вважають, що не просто клуб, особливо Гаррі та Джордж, вони дуже гарячі голови. Але це все-таки просто клуб на кшталт «Масок Мейна» чи ультрас.

Нейт сказав, що сам він поїхав, бо був вівторок, а по обіді у вівторок у нього занять немає. Ніхто не віддавав наказів, не пропонував підписати присягу на вірність, не було навіть петицій. Ніхто нікого не примушував, і не було запалу парамілітаристських угруповань у беретах, що згодом проник в антивоєнний рух. Керол і решта народу, якщо вірити Нейтові, виїжджаючи з автостоянки біля гімнастичного залу, сміялися і ляскали один одного плакатами. (Сміялася. Сміялася з Джорджем Ґілменом. Я метнув ще одну заражену бацилами стрілу ревнощів). Прибувши до федерального управління, одні стали маршувати колами перед службою мобілізації, а інші залишилися стояти. Нейт був серед тих, хто стояв. Коли він це сказав, його зазвичай незворушне обличчя на мить звела судома, щось на кшталт того, що в менш врівноважених хлопців стало б справжнім розпачем.

— Я збирався маршувати разом з ними, — вимовив Нейт. — Усю дорогу тільки про це й думав. Було так бентежно. Ми вшістьох набилися до «сааба» Гаррі Свідровскі. Просто кайф! Гантер Макфейл… ви його знаєте?

Ми зі Скіпом похитали головами. Гадаю, ми обидва відчули щось на зразок побожного страху, довідавшись, що власник «Познайомтеся з Тріні Лопез» і «Даєн Рені співає «Темно-сині»» має якесь майже таємне життя, зокрема пов’язаний з людьми, що привертають увагу поліції і газетярів.

— Вони разом з Джорджем Ґілменом заснували комітет. Так ось, Гантер тримав милиці Стоука за вікном, бо нам не вдалося вмістити їх всередині. Ми співали «Більше я не маршую» і розмовляли про те, що, можливо, нам дійсно вдасться зупинити війну, коли нас набереться багато… точніше, говорили всі, крім Стоука. Він завжди більше мовчить.

«Он як, — майнуло у мене в голові. — Навіть з ними він мовчить… за винятком, очевидно, тих випадків, коли вважає за потрібне виступити з маленькою лекцією про кредит довіри. Тільки Нейт думав не про Стоука, Нейт думав про Нейта. Сушив голову над незбагненною відмовою своїх ніг нести серце туди, куди воно так прагнуло».

— Усю дорогу я думав: «Буду маршувати з ними, буду маршувати з ними, тому що це правильно… принаймні я так вважаю… а коли хтось на мене замахнеться, я не чинитиму опору, як і народ, що протестував у їдальні. Вони перемогли, може, і ми переможемо», — він подивився на нас. — Тобто я хочу сказати, що в мене навіть сумнівів не було. Розумієте?