— Сам точно не знаю.

— Щось конкретне?

Цього разу я правди не сказав і, озираючись назад, розумію, якою прикметною була ця брехня: щось у мені, вороже моїм справжнім інтересам, але дуже сильне, все ще зберігало за собою право дотягти мене до самого краю прірви… а тоді вниз.

«Так, мамо, моя біда — вітальня третього поверху. Карти — моя біда. Дві-три партії, кажу я собі щоразу, а коли підводжу очі, годинник показує за чверть північ, і я занадто втомлений, щоб учитися. Занадто збуджений, щоб учитися, чорт забирай. Окрім «чирви», усе, на що я спромігся цієї осені, це втратити цноту».

Якби я вимовив уголос бодай першу половину, думаю, вийшло б щось на зразок відгадки імені казкового карлика Румпельштільцхена і викрикування цього імені вголос, але я нічого цього не сказав, а пояснив, що вся річ у швидкості навчання в коледжі: треба переглянути моє уявлення про те, що таке навчання, звикати до нового. Втім я можу з усім цим впоратися. І впораюся.

Вона постояла ще трохи, схрестивши руки і майже по лікті засунувши їх у рукави халата. В цій позі вона чимось скидалася на китайського мандарина. Тоді промовила:

— Я завжди тебе любитиму, Піте. І батько теж. Він цього не каже, але відчуває. І він, і я. Ти ж знаєш.

— Так, — промовив я. — Знаю.

Я схопився і обійняв її. Рак підшлункової залози, ось що її вбило. Нехай і швидкий, та все ж недостатньо. Думаю, коли йдеться про тих, кого любиш, він ніколи не буває достатньо швидкий.

— Але тобі треба дуже старатися. Хлопці, які вчаться абияк, помирають, — вона усміхнулася, але не дуже весело. — Напевно, ти й сам це знаєш.

— Щось таке чув.

— Ти все ще ростеш, — сказала вона, задерши голову.

— Та ні.

— Так-так. Від літа не менш ніж на дюйм. А волосся! Чому ти не стрижешся?

— Мені подобається і так.

— Воно ж довге, як у дівчат. Послухай моєї поради, Піте, пострижися. Треба виглядати пристойно. Зрештою ти ж не один з тих «Роллінг Стоунз» чи «Германз Гермітс».

Я зайшовся з реготу. Не стримався.

— Я подумаю про це, мамо, домовилися?

— Обов’язково подумай. — Вона ще раз міцно мене обійняла, потім відпустила. Вигляд у неї був втомлений, але мені вона все одно здалася красивою. — За морем убивають хлопців, — вела далі мама. — Спочатку я думала, що на це є вагомі причини, але твій батько каже, що це божевілля, і я гадаю, що він не такий уже й неправий. Вчися, як тільки можеш. Якщо потрібні гроші на підручники або репетитора, ми нашкрябаємо.

— Спасибі, мамо. Ти справжнє чудо.