— Якби ж то, — відказала вона. — Просто стара шкапа з втомленими ногами. Я йду спати.

Я почитав ще годину, потім слова стали двоїтися і троїтися у мене в очах. І я теж пішов спати. Але заснути не міг. Ледь я провалювався в сон, як починав складати за мастями карти, які отримав після здачі. Зрештою я дозволив очам розплющитись і вп’явся в стелю. «Хлопці, які вчаться абияк, помирають», — сказала моя мати, а Керол сказала, що тепер чудовий час для дівчат, Ліндон Джонсон про це подбав.

Жени «стерво»!

Роздаємо наліво чи направо?

Господи Ісусе, задрипанець Райлі пре ва-банк!

Голоси у мене в голові. Голоси немов соталися з самого повітря.

Кинути грати було єдиним розумним виходом з моїх труднощів, однак вітальня на третьому поверсі, хоч і перебувала за ста тридцять миль на північ від мого ліжка, все ще мала наді мною владу, що не вельми підкорялася законам здорового глузду і раціональності. Я набрав дванадцять очок у загальному заліку турніру; тепер мене випереджав тільки Ронні з п’ятнадцятьма. Я не уявляв, як можна махнути рукою на ці дванадцять очок, просто вийти з гри і розчистити дорогу фанфаронові Мейленфанту. Керол допомогла мені побачити Ронні в правдивому світлі: слизьким, вузьколобим, прищавим гномом, яким він, власне, й був. Тепер, коли вона поїхала…

«Ронні теж скоро зникне, — втрутився голос розуму. — Якщо він протримається до кінця семестру, це буде нечуваним дивом. Сам знаєш».

Свята істина. Та й взагалі в Ронні ж немає нічого, крім «чирви», хіба ні? Незграбний, пузатий, тонкорукий — стариган у зародку. Своєю забіякуватістю він намагається бодай частково приховати жахливе відчуття неповноцінності. Його вигадки про дівчат сміховинні. До того ж він не такий уже й розумний проти інших хлопців, яким загрожувало відрахування, Скіпа Кірка, наприклад. «Чирва» і порожні хвастощі — ось і все, в чому Ронні досяг успіху, скільки я міг судити. То чому просто не відійти вбік, а він нехай ляскає картами і плеще язиком, доки ще може?

Бо я не хотів, ось чому. Тому що бажав стерти вищир з його запалого, прищавого обличчя, обірвати його нестерпне трубне іржання. Підло, але це правда. Найбільше Ронні мені подобався, коли набундючувався, коли пропалював мене лютим поглядом з-під масного волосся, що падало йому на чоло, і випинав нижню губу.

А ще — сама гра. Я обожнював грати. Навіть тут, у своєму дитячому ліжку, я не переставав про неї думати. То як же я зможу втриматися і не увійти до вітальні, коли повернуся? Як зможу пропустити повз вуха волання Марка Сент-П’єра: «Поквапся, бо є вільне місце, всі на нулі і гра от-от почнеться»? Господи!