Закінчивши, я підняв куртку за плечі й роздивився. У слабкому білому світлі флуоресцентної підсвітки мій малюнок виглядав грубим, претензійним і чомусь дитячим:

Однак мені він сподобався. Сподобався цей бісовий знак. Навіть тоді я ще до ладу не знав, що думаю про війну, але цей горобиний слід мені дуже подобався. І я відчув, що врешті-решт зможу заснути, бодай у цьому він мені допоміг.

Я сполоснув склянку і пішов нагору з курткою під пахвою, запхав її до шафи і ліг. Пригадав, як Керол поклала мою руку собі під светр, смак її подиху у мене в роті. Думав, що за запітнілими вікнами мого старенького «універсалу» ми були тільки самими собою, можливо, у своєму найкращому варіанті. Згадував, як ми стояли і сміялися, дивлячись, як вітер розносить клапті моєї ґолдвотерівської наліпки по стоянці біля котелень. Я думав про все це, коли заснув.

У неділю я взяв свою модифіковану шкільну куртку з собою до коледжу, запхавши її у валізу. Попри нещодавно висловлені сумніви щодо війни містера Джонсона і містера Макнамари, у мами виникло б чимало питань про горобиний слід, а в мене не було відповідей на них. Поки що не було.

Проте я відчував, що готовий носити цю куртку, і носив її. Обливав її пивом, обсипав попелом цигарок, блював на неї, вимазував кров’ю, і вона була на мені, коли в Чикаго я спробував сльозогінного газу, поки кричав на всю силу своїх легенів: «Увесь світ спостерігає!» Дівчата плакали на переплетених на грудях з лівого боку літерах Г і Ф (на останньому курсі ці літери з білих стали брудно-сірими), а одна дівчина лежала на ній, коли ми кохалися. Робили ми це без захисту, тож на стьобаній підкладці можуть бути і сліди сперми. На той час, коли я зібрав речі й покинув селище ЛСД у сімдесятому, знак миру, який я намалював на маминій кухні, перетворився на тінь. Але тінь залишилась. Інші могли її і не бачити, але я ніколи не забував, що вона там.

29

29

У неділю після Дня подяки ми повернулися до університету почергово: Скіп о п’ятій (він жив у Декстері, і з нас трьох їхати йому було найближче), я о сьомій, а Нейт близько дев’ятої.

Навіть не розпакувавши валізу, я зателефонував до Франкліна. «Ні, — сказала чергова, — Керол Джербер не повернулася». Їй явно не хотілося продовжувати розмову, та я не відставав. У неї на столі лежать дві рожеві картки «ПОКИНУЛА НАВЧАННЯ», повідомила вона. І на одній прізвище Керол і номер її кімнати.

Я подякував і повісив слухавку. Постояв якусь хвилю, затуманюючи кабінку цигарковим димом, тоді обернувся. По той бік коридору за одним з картярських столів сидів Скіп і підбирав розсипану взятку.