Іноді я замислююся, чи не склалося б усе інакше, якби Керол повернулася, або навіть якби я відбив Скіпа, встиг перехопити його раніше, ніж ним заволоділа вітальня на третьому поверсі. Але я приїхав пізніше.

Я стояв у кабінці, палив «Пел-Мел» і жалів себе. Потім хтось по той бік коридору заволав:

— Дідько, ні! Не може бути, ЩОБ ВАМ!

На це Ронні Мейленфант (з кабінки його видно не було, та голос не можна було сплутати ні з ким іншим, наче звук пили, що вгризається в сучок соснової колоди) у захваті заверещав у відповідь:

— Вау, ви лише погляньте — Ренді Еколлз отримує перше «стерво» ери після Дня подяки!

«Не йди туди, — сказав я собі. — Якщо підеш, то влипнеш по саме нікуди. Влипнеш раз і назавжди».

Але я, звісно ж, пішов. Усі столи були зайняті, але троє хлопців — Біллі Марчент, Тоні Делукка і Г’ю Бреннен — стояли без діла. Як захочемо, можна урвати собі один кут.

Скіп відірвався від своїх карт і в хмарах диму дав мені п’ять.

— Ласкаво просимо назад до божевільні, Піте.

— Гей! — гукнув Ронні, озираючись. — Погляньте-но, хто прийшов! Єдина дупа в цій дірі, яка більш-менш розуміється в грі. Де був, клоуне-вбивце?

— У Льюїстоні, — відповів я. — Розважався з твоєю бабусею.

Ронні закудкудакав, його прищаві щоки почервоніли. Скіп серйозно подивився на мене, і, можливо, в його очах щось було. Точно не скажу. Час минає, Атлантида все глибше і глибше занурюється в океан, і ми починаємо романтизувати. Оповивати міфами. Може, я побачив, що він здався і має намір сидіти тут і грати в карти, а там що буде, те й буде; і, може, давав мені дозвіл іти своєю дорогою. Але мені було вісімнадцять, і багато в чому я був схожий на Нейта куди більше, ніж готовий був зізнатися. І в мене ніколи ще не було такого друга, як Скіп. Скіп був безстрашний, матюкався на кожному другому слові; а коли їв у Палаці, дівчата не могли відвести від нього очей. Він був для них магнітом, яким Ронні бував хіба що в своїх найеротичніших снах. Однак було у Скіпові щось неприкаяне, неначе уламок кістки, що після багатьох років нешкідливих блукань може проколоти серце або закупорити судину в мозку. І він це знав. Навіть тоді, коли шкільні роки ще огортали його, немов плацента, і Скіп усе ще думав, що якимось чином скінчить учителем історії і тренером шкільної бейсбольної команди, він знав це. А я любив його. Зовнішність, усмішку, ходу, манеру говорити. Я любив його і не захотів покидати.

— Ну як? — сказав я Біллі, Тоні і Г’ю. — Хочете повчитися, хлоп’ята?

— П’ять центів очко! — вигукнув Г’ю, регочучи, як ненормальний. Та він і був ненормальний, хай йому грець. — Давай! Мішай і роздавай!