Дуже скоро наша четвірка вже сиділа в кутку, навіжено диміла, а карти так і пурхали. Я пам’ятав, як відчайдушно зубрив під кінець канікул; пам’ятав, як мама сказала, що хлопці, які вчаться абияк, тепер помирають. Я пам’ятав усе це, та воно здавалося далеким минулим, як і секс з Керол у моїй машині, коли «Платтерзи» співали «Пору сутінків».

Якось підвівши голову, я побачив, що на порозі, спираючись на милиці, стоїть Стоук Джонз і стежить за нами зі звичним відстороненим презирством. Його чорне волосся здавалося густішим, ніж раніше, скаженим штопором завивалося над вухами, важче падало на комір светра. Він безперервно сопів, з носа текло, очі сльозилися, але в усьому іншому він виглядав не гірше, ніж до канікул.

— Стоуку! — покликав я. — Як справи?

— Хтозна, — відповів він. — Можливо, краще, ніж у тебе.

— Ходи-но сюди, Рви-Рви, тягни доїльного ослінчика, — сказав Ронні. — Ми і тебе навчимо грати.

— У вас мені вчитися нічого, — кинув Стоук і, грюкаючи милицями, подався геть. Ми чули стихання кроків, короткий напад кашлю.

— Цей безногий педик мене страшенно любить, — сказав Ронні. — Просто не вміє цього показати.

— Я тобі дещо покажу, якщо не роздаси до кінця кляті карти, — відрубав Скіп.

— Мені дузе, дузе стласно, — сказав Ронні голосом Елмера Фада, що тільки йому одному здалося смішним. Він притулився головою до ліктя Марка Сент-П’єра, зображуючи переляк.

Марк різко відсмикнув руку.

— Здрисни, твою маму. Сорочка зовсім нова, Мейленфанте, гною з твоїх прищів мені на ній не тре’.

Перш ніж обличчя Ронні весело засяяло і він зайшовся своїм крякливим сміхом, я вловив, як на ньому промайнув відчайдушний біль. Однак це залишило мене байдужим. Проблеми Ронні могли бути справжні, але симпатичнішим вони його не робили. Для мене він був просто хвалько, що вмів грати в карти.

— Не телися, — поквапив я Біллі Марчента. — Роздавай. Я хочу ще встигнути повчитися.

Але цього вечора ніхто з нас, звісно ж, не вчився. Замість того щоб спасти за канікули, лихоманка тільки подужчала і стала ще палючішою.

Десь о чверть на десяту я попрямував коридором по нову пачку курива і ще за шість дверей до нашої кімнати зрозумів, що Нейт повернувся. «Любов палає, де моя Розмарі гуляє» долинало з кімнати, яку Нік Прауті ділив з Баррі Марджо, але ще далі Філ Окс співав «Реґ втікача від мобілізації».

Нейт, залізши в шафу майже весь, розвішував одяг. Він був не тільки єдиний серед моїх знайомих у коледжі, хто спав у піжамі, а й єдиний, хто користувався плічками. Сам я повісив у шафу тільки свою шкільну куртку. Витяг її і заходився нишпорити по кишенях у пошуках цигарок.