Вона дивилась на мене некліпаючим та приголомшеним поглядом, і губи її перетворились у щільно стиснуту лінію. Наче вона боялася щось мені сказати.

— Щоразу, коли хтось згадує його ім’я, — продовжував я, — тебе всю пересмикує. Звідтоді, як ми дізналися, що один із його товаришів-мисливців на порожняків був дівчиною, ти зовсім утратила голову. Ти поводишся так, наче він тебе обдурив. І не колись там, а тепер.

— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — І, можливо, ніколи не зрозумієш.

У мене до обличчя прилила кров. Усе, чого я реально хотів, це щоб вона визнала, що діяла ірраціонально, та вибачилась, але почуте не лізло в жодні ворота. І все стало тільки гірше.

— Я постійно намагаюсь, — промовив я, — я постійно кажу собі не звертати на це уваги, не бути таким чутливим, не обмежувати тебе ні в чому, щоб ти змогла пережити цю непросту, малозрозумілу ситуацію. Але ми повинні про це говорити.

— Я не думаю, що ти дійсно хочеш почути, про що я думаю, — сказала вона.

— Якщо ми не можемо про це говорити, то й не будемо.

Вона опустила очі. Ми якраз проїжджали повз якийсь завод, що зі своїх двох димарів-близнюків вивергав у повітря два стовпи диму. За якусь хвилю вона озвалася:

— Чи ти коли-небудь кохав когось так сильно, що це робило тебе просто безумним?

— Я кохаю тебе, — відповів я. — Але це не робить мене безумним.

Вона кивнула.

— Я рада. Сподіваюсь, ти ніколи не відчуєш такого, бо це жахливо.

— А ти коли-небудь відчувала таке? — запитав я.

Вона кивнула.

— Щодо Ейба. Особливо, після того як він пішов.

— Гм. — Я спробував зберегти байдужий вираз обличчя, але мені було боляче.

— Це було жахливо. Кілька років я взагалі була наче одержима. Думаю, він теж — спочатку. Але йому вдалося це пережити. А мені стало тільки гірше.

— Чому, думаєш, так сталось?

— Тому що я була в пастці нашої петлі, а він — ні. Якщо ти безліч років сидиш у такому курятнику, то світ навколо тебе здається дуже маленьким. Це не добре ні для розуму, ні для душі. Маленькі проблеми здаються дуже великими. І туга за кимось, яка за інших обставин могла б давно ущухнути, через кілька місяців тебе… поглинає. Певний час я подумувала навіть про те, щоби спробувати втекти та приєднатися до нього в Америці — хоча це було б для мене вкрай небезпечно.

Я спробував уявити собі Емму, якою вона тоді була. Самотньою та зажуреною, котра жила тільки завдяки листам, які Ейб надсилав дедалі рідше та рідше; і зовнішній світ залишався для неї далекою мрією.