«Їхати на крутій тачці свого діда, — уїдливо нашіптував слабенький голосок. — Щоб виконати місію, яку ти успадкував від нього. Щоб довести… що?»

Що я був такий же вправний та всім потрібний і заслуговував на таку ж повагу, як і він.

Я вже казав раніше, що не хотів би такого життя, як у мого діда, і це була щира правда. Я хотів своє власне. Але я хотів, щоб люди відчували й до мене те саме, що до нього. Щойно про це подумавши, я раптом усвідомив, наскільки жалюгідно це виглядало. Але здатися та повернутись назад тепер би виглядало ще більш жалюгідно. Єдиний вихід із цієї ситуації я бачив у тому, щоб досягти такого успіху, яким я зламав би існуючий стереотип, завоював би повагу всіх навколо, раз і назавжди вийшов би з тіні мого діда й отримав би цю дівчину — не відголосок тієї хворобливої прихильності, яку вона відчувала щодо Ейба, а всю оцю дівчину, до останньої її найдрібнішої частинки.

Завдання це було важким. Але принаймні цього разу доля всього Дивосвіту на кону не стояла. А тільки мої особисті стосунки та моя самооцінка.

Ха!

Мої роздуми перервав Єнох, котрий, як виявилося, знову тільки прикидався, що спить. Він запитав:

— Після того, як ти порвеш із Еммою, можна мені перескочити наперед? Важезні нозяки Бронвін мене вже просто роздавили.

— Я його зараз уб’ю, — сказала Емма. — По-справжньому.

Єнох нахилився вперед. Приклав руку собі до серця, удаючи шок.

— Боже мій. Ти не збираєшся цього робити, так, Джейкобе?

— Не твоє собаче діло, — відказав я.

— Май самоповагу, чуваче. Ця дівчинка й досі сохне за твоїм дідом.

— Ти не знаєш, про що кажеш! — доволі голосно мовила Емма та розбудила Бронвін із Мілардом.

— Тоді кому, як не Ейбові, ти вчора по телефону сказала: «Я тебе кохаю»?

— Що? — запитав я, майже всім корпусом повернувшись у бік Емми. — По якому телефону?

Вона втупилась кудись у підлогу крізь просвіт між колінами.

— По тому, що знаходиться зі зворотного боку заправної станції в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, — відповів Єнох. — Ой-ой! Ти не сказала йому, так?

— То була особиста розмова, — пробурмотіла Емма.

Ми мало не проїхали повз потрібний нам виїзд із хайвею, і в останній момент я ледве встиг зробити різкий поворот.

— Тихше! — скрикнула Бронвін. — Не повбивай нас!