Я з’їхав із дороги, зупинився, вийшов із автомобіля та пішов геть, не озираючись. Неподалік був магістральний шляхопровід, і я попрямував під його тінь, обережно пробираючись крізь гори сміття, викинутого з автомобілів, які проїжджали. Під шляхопроводом шуміло, наче приплив на березі океану.

— Я мала тобі сказати.

Це була Емма, що наближалася ззаду. Я продовжив іти. Вона пішла слідом.

— Пробач, Джейкобе. Пробач. Я мала почути його голос востаннє.

Вона розмовляла з ним минулим, із його версією тих часів, коли він був іще чоловіком середніх років.

— А ти думаєш, я не хочу з ним поговорити? Щодня?

— Ти ж знаєш, це не одне й те саме.

— Твоя правда, не одне. Він був твоїм хлопцем. Ти його кохала. Але цей чоловік виростив мене. Він для мене означав більше, ніж мій власний батько. І я любив його більше за тебе, — мені довелося підвищити голос, щоби перекричати рев автомобілів: — Отже, більш не роби так. Не роби таємних дзвінків минулому Ейбу, коли я аж помираю, щоб ізнов поговорити з ним. І не кажи мені, що я не розумію, як це втратити когось чи сердитись, що він залишив тебе та забрав із собою свої секрети. Бо я таки знаю, як це.

— Джейкобе, я…

— І не кажи мені, що кохаєш мене, що ми будемо разом, і не фліртуй зі мною, і не будь такою звабливою, милою, сильною, вражаючою і всякою такою дивовижною, як ти вмієш, а потім не кажи мені, як ти за ним умираєш, і не кажи йому в мене за спиною, що ти кохаєш його!

— Я лиш попрощалась. Це все.

— Але ти тримала це в таємниці. І це найгірше.

— Я збиралась тобі це сказати, — виправдовувалася вона, — але навколо нас завжди хтось був.

— Як я можу тобі вірити?

— Я хотіла. Правда. Це зжирало мене зсередини. Але я не знала як.

— Скажи просто: «Я досі його кохаю! Я не можу викинути його з голови! А ти просто бліда його імітація, але на крайній випадок згодишся!»

Її очі широко округлились.

— Ні-ні-ні. Не кажи так. Ти зовсім не такий. Зовсім.

— Так і є. Хіба не тому ти пішла зі мною на цю місію?

— Та, — голос її зірвався до крику, — що ти кажеш таке???