Хтось за сусіднім столиком скоса глянув у наш бік.

— Міларде, охолонь, — прошепотів я. — Люди звертають увагу.

Ліллі підвелася.

— Дякую, але я в порядку.

І вона, хоч і дещо повільно, але впевнено, пішла в напрямку туалетних кімнат у задній частині кафе.

Коли вона опинилася поза межею чутності, Мілард протяжно та зажурливо зітхнув.

— Народе, — оголосив він, — здається, я закохався.

Розділ п’ятнадцятий

Розділ п’ятнадцятий

Коли за кілька хвилин Ліллі вийшла з туалету, Мілард підбіг до неї, щоби підтримати за руку. Вона йому це дозволила — причому достатньо делікатно для того, щоби це не здалося дивним для інших відвідувачів, — і коли вони вже вдвох повернулися до столика, вона сказала:

— Окей. Вона погодилась із вами зустрітись.

— Чудово, — сказав я. — Де?

— Мені доведеться показати вам дорогу. Я єдина, хто може добратись туди, де вона перебуває.

Я не уявляв собі, що вона мала на увазі, а втім, був заінтригований. Ми слідом за Ліллі вийшли через чорний хід у провулочок позаду кафе. Потім я відправився за нашим автомобілем. Намагаючись не привертати до себе уваги, я обережно підійшов до нього спереду — жодних чорних позашляховиків у полі зору, — сів за кермо та поїхав у той провулок, щоб забрати інших. Улізли всі. Мілард наполіг, щоб Ліллі їхала на передньому сидінні. Вона назвала нам одну адресу, до якої було недалеко.

Коли ми вирушили в тому напрямку, характер довкілля змінився. Будинки стали старіші, потворніші, а потім узагалі зникли, а натомість пішли складські та промислові будівлі, старі та в іржі. У дзеркалі зі свого боку я помітив, що деякий час за нами їхав якийсь сірий седан.

Я зробив несподіваний поворот праворуч, потім відразу ж іще три. Після цього той зник.

Адреса, яку нам дала Ліллі, привела нас до ряду цегляних складів. У кінці кварталу була одна будівля на п’ять чи шість поверхів, недобудована. Навколо першого поверху була металева сітка, а верхній стояв наполовину без вікон та в деяких місцях зяяв голими залізобетонними ребрами. Я проїхав мимо та припаркувався трохи далі на бічній вуличці.

Перед тим як ми вийшли з машини, я взяв із багажника свою спортивну сумку та кинув туди кілька речей: ліхтарик, Ейбів журнал проведених операцій — важкий, але я параноїдально не хотів його залишати — й оту грушоподібну штучку з бардачка, яка раніше була складовою фаст-фудівського комбо. (Ніколи не вгадаєш, коли під час місії така штука може стати в пригоді.) Спортивку я почепив собі навскіс, через плече, зачинив багажник та обернувся до інших, що вже чекали.