Наші питання змусили Ліллі напружитися.

— Чому вас так хвилює Нур? Ви навіть її не знаєте.

Нур. Отже, її звали Нур.

— Ми можемо їй допомогти, — відповіла Бронвін.

— Я не вважаю це відповіддю на моє питання, і я не впевнена, що вірю вам.

— Ми певним чином розуміємо, що вона зараз переживає, — сказав я, сподіваючись усе-таки дещо дізнатися, не викриваючи нас перед майже незнайомою людиною.

— Окей. — Ліллі відсьорбнула кави і, перш ніж ковтнути, поперекочувала трохи в роті. — Що ж вона зараз переживає?

Ми з Еммою перезирнулися. Скільки ми можемо їй сказати? Навіть якби ми довіряли Ліллі, у що б вона повірила?

— Із нею відбувається щось таке, що вона не знає, як пояснити, — запропонувала свою версію Бронвін.

— І вона не може піти з цим до своїх батьків, — додав я.

— Прийомних батьків, — уточнила Ліллі.

— Можливо, це має вплив на її організм, — підхопила естафету Емма. — Змінює його.

— Може, якісь люди за нею спостерігають, — продовжив і Мілард. — Люди, яких вона не знає. І це її лякає.

— Ви описуєте переживання майже будь-якої дівчинки-підлітка, — підбила підсумок Ліллі.

— І, — продовжив я, нахилившись до неї та стишивши голос, — вона вміє робити такі речі, що інші не вміють. Такі речі, що здаються неможливими.

— Могутні, небезпечні речі, — додав Мілард.

Ліллі на мить затихла. А потім сказала дуже тихо:

— Так.

— Ми знаємо, що вона зараз переживає, бо ми самі все це переживали, — сказала Емма. — Кожен по-своєму.

А потім ми, один за одним, розповіли їй про ті дивні речі, які вміли робити. Вона слухала спокійно, тільки кивала та майже не ставила питань. Вона не здавалася переляканою. І вона не втекла.