— Готовий.

— Як ми зайдемо? — запитала Емма.

— Там є прихований вхід, — відповіла Ліллі. — Ідіть за мною.

І от ми вирушили, з усіх сил намагаючись, як не дивно, не відставати від Ліллі, коли вона широкими кроками пішла вулицею, постукуючи перед собою ціпком.

— Здається, ти дійсно знаєш, куди йдеш, — сказав Мілард.

— Так, — відповіла Ліллі. — Ми з Нур зависали тут кілька разів. Коли нам треба було сховатись від людей.

— Від яких? — запитав я.

— Ну-у, від батьків. Особливо, від прийомних батьків Нур. — Вона пробурмотіла собі щось про них під носа, що я не зовсім догнав, а потім зробила поворот і застукотіла своїм ціпком далі вздовж провулка, який вів між якимось складом та отією недобудовою. Десь на півдорозі вона уповільнила ходу та почала водити рукою по дерев’яній огорожі. Намацавши потрібну дошку, вона зупинилась.

— Тут. — Вона відхилила дошку вбік, і перед нами з’явився такий собі вхід на будмайданчик. — Після вас.

— Ви правда зависаєте тут? — запитала Бронвін.

— Це доволі безпечно, — відповіла Ліллі. — Навіть волоцюги не знають, як сюди зайти.

Це місце виглядало як проект, що його якийсь сумнівний забудовник розпочав років із десять тому, а коли закінчилися гроші, кинув. І так тут усе й залишилось у стані напіврозпаду — водночас усе наче й нове, а разом із тим уже і старе.

Ліллі дістала свій телефон, натиснула кнопку та сказала: «Ми вже тут», — і ці слова відразу перетворились на текстове повідомлення, яке було відправлено.

За мить прийшла відповідь, яку її телефон прочитав автоматичним голосом:

— Зупиніться в атріумі та чекайте. Я хочу на них глянути.

Це була Нур. Наш дивний. Ми були вже близько.

Ми вже пробиралися слідом за Ліллі крізь риштування, коли мій телефон у кишені почав дзижчати. Я витягнув його та подивився.

Невідомий номер. За звичайних обставин я проігнорував би його, але щось мені підказало не робити цього.

— Хвилинку, — звернувся я до групи.

Я повернув назад, вискочив на будівельний майданчик та відповів на дзвінок.