Далі я вийшов на вулицю, у сірий зимовий день, та пішов швидким кроком уздовж Шостої авеню повз пральню, із дверей якої на тротуар виривалася ціла лавина пари, повз кучугури чорного снігу, повз чергу тремтячих від холоду чоловіків у потертих пальтах та повз табличку «ГАРЯЧІ СТРАВИ ЗА ОДИН ЦЕНТ». Я опустив руку до кишені пальта і витяг звідти простеньку карту. На ній як вхід до петлі було зазначено універмаг, із якого я вийшов, а за півмилі попереду від мене мала бути зовнішня мембрана цієї петлі, за межами якої знаходилося моє сьогодення. Карта мала приписку, згідно з якою після ознайомлення її слід було спалити, тому я кинув її в палаючу металеву діжку, навколо якої, гріючись, юрмилася група людей у лахмітті. Далі мене почав проймати холод, і я побіг.

За кілька кварталів я відчув, як повітря навколо мене починає рідшати і тремтіти. А ще за кілька кроків я пройшов крізь петельну мембрану, вийшовши з 1937 року та повернувшись у свій час. Повітря миттєво стало тепле та радісне, а будівлі виросли до захмарних висот.

Я покликав таксі, назвав водієві адресу із сірникової книжечки, і за десять хвилин ми вже зупинилися коло цегляної будівлі, що вся була обліплена пожежними аварійними драбинами. На першому поверсі був невеличкий китайський ресторанчик — «У Хонґа». За склом вітрини висіли качки, а над дверима — прикрашений бахромою червоний китайський ліхтарик. Я заплатив таксистові, зайшов усередину та запитав одного з офіціантів про Ейча. Він виглядав спантеличеним, і тоді я показав йому сірникову книжечку, після чого він кивнув та повів мене на вулицю.

— Номер чотири, коло чорного ходу, — сказав він, показуючи на завулок. — Скажіть йому, плата за оренду — у середу.

У завулку був платний телефон — дивна старомодна штука, як для сучасного Нью-Йорка, розташована в будці з відчиненими в обидва боки двостулковими дверцятами. Ця телефонна будка стояла між чорним ходом ресторанчика, де, як було чути, щось смажилось та дзвенів посуд, та дверима, які вели в занедбаний вестибюль багатоквартирного житлового будинку. Я штовхнув двері та зайшов до приміщення, де з одного боку, уздовж стіни, були поштові скриньки, а з іншого — два ліфти, на одному з яких було написано «НЕ ПРАЦЮЄ».

Який поверх? Я натиснув кнопку виклику ліфта, і, як той опустився, а дверцята відчинилися, я відчув це — укол у шлунку, коли порожняк близько. Це відчуття могло означати, що наразі він був у будинку або що так багато разів ходив тут, що після нього залишився перманентний слід. Цей порожняк міг належати тільки Ейчу.