Я зайшов у ліфт і натис кнопку верхнього поверху. Дверцята зі скреготом зачинилися. Ліфт почав підніматись.

Під час підйому я відчував, як болюча стрілка мого «порожнякового компаса» у мене в животі спершу повернулася перпендикулярно вгору, а потім поступово опускалась у міру того, як я піднімався вище. Коли я проїжджав чотирнадцятий поверх, стрілка лежала вже майже горизонтально, тому я натиснув «СТОП» на 15-му поверсі.

Ліфт зупинився. Дверцята розсунулися. І я відразу ж помітив дві речі, які в цій ситуації здавалися дуже неправильними. По-перше, посередині коридору тягнувся кривавий слід. Коли я побачив його, то глянув собі під ноги; слід вів у задній куток кабіни ліфта і закінчувався калюжею, яка швидко сохнула.

У мене в грудях сильно закалатало. Хтось був поранений, і поранений сильно.

По-друге, десь на середині довгого коридору було відсутнє світло. Відсутнє зовсім. Воно не було просто тьмяним. Зовсім не було видно ні стін, ні підлоги, ні стелі. А мій «компас» показував прямо в пітьму.

Це означало, що тут була Нур. Тут була Нур, і сталося щось жахливе. Я запізнився.

І я щодуху кинувся бігом по коридору вздовж кривавого сліду в темряву. Коли я перестав бачити, як мої ноги торкаються підлоги, то трохи уповільнився і висунув руки вперед, дозволивши бути моїм провідником болю в животі. Я повернув за ріг і перечепився через якийсь ящик, що хтось залишив посеред коридору. Коли я зробив іще кілька широких кроків у пітьмі, стрілка «компаса» рвучко повернулася ліворуч — напевне, у напрямку дверей якоїсь квартири.

Двері виявились причинені нещільно, і крізь шпарину між ними та одвірком я побачив, нарешті, вузьке пасмо світла. Я штовхнув двері плечем, щоб відчинити ширше. Вони виявились несподівано такі важкі, наче були з гартованої сталі. Ідучи за світлом, я проминув невеличкий передпокій, потім тісну кухню, заставлену брудними каструлями, та опинився в якомусь лігві. У чомусь схожому на брудний кролятник, прикрашений шеренгами рослин у горщиках та просякнутий нудотно-солодким запахом.

На кушетці в кутку, скрутившись калачиком, лежала Нур. Її тіло наповнювало кімнату м’яким оранжевим сяйвом. Вона не рухалась.

Я підбіг до неї. Її обличчя затуляло волосся. Мружачись від світла, яке йшло зсередини неї, я обережно повернув її на спину. Потім притис два пальці до її шиї. На дотик її шкіра була гарячою. За мить я знайшов артерію — та пульс — і зітхнув із полегшенням.

Раптом з іншого кінця кімнати почулося дивне, пронизливе виття. Я озирнувся. Там на старому перському килимі на спині незграбно лежав Ейч. Зверху на ньому, розставивши ноги, сидів його порожняк, одним своїм м’язистим язиком обвившись навколо пояса Ейча, а двома іншими навколо його зап’ястків. Виглядало все так, наче ця істота збиралася розбити Ейчеві череп та з’їсти його мозок.