Вона кивнула, приймаючи вибачення, що лунало в цих словах, хоча щодо його зізнання вона мала змішані почуття.

— Де ти навчився таке робити? — спитала вона, після чергового кількахвилинного затишшя.

— Що?

— Залякувати людей.

— Моя школа не є ексклюзивним приватним закладом. Часом діти просто хочуть, щоб хтось узяв усе під свій контроль. Так вони почуваються безпечніше.

Вона розсміялась.

— Тоді ті хлопці спатимуть сьогодні, як убиті.

Решта ночі була не такою напруженою. Деніел дрімав, обіпершись головою об віконце, ледь чутно хропучи до наступної заправки, кілометрів за тридцять на схід від Далласа. Сонний чоловічок у будці не приділив обличчю Алекс жодної уваги. Коли вони перебували якнайдалі від камер на заправці, вона, смикнувши за темне плече Деніела, помінялася з ним місцями. Він сказав, що вже давно не спить і готовий. Вона проспала, як тільки могла, до наступної зупинки, на півдні Шевепорта, де вони знову помінялись місцями.

Розвиднювалось. Алекс, пошукавши на модному GPS найближчий національний парк чи заповідник, виявила, що вони неподалік Національного лісового заказника Кізачі. Вона попрямувала до кінця парку, який був найближчим до траси І-49, потім збилась на манівці, допоки не знайшла ізольовану ділянку, вдосталь порослу, аби мати змогу безпечно сховати машину в тіні густо насаджених дерев. Вона здала назад, ставши між стовбурами двох дерев, а потім розвернулася так, щоб місця стало лише аби відчинити багажник. Коли вона зі скрипінням розчинила свої дверцята, вологе тепло знадвору швидко витіснило холодніше повітря в салоні машини.

Ейнштейн захоплено вибіг з авто, щоб випорожнитись. А Лолі довелося важче. Алекс мала перев’язати їй рану, коли собака зробив своє. Коли Алекс зробила справу, Деніел уже добув для них харчів і води. Деніелові справити потребу було найлегше, а Алекс довелося найважче. Вона вже ночувала в машині раніше і, хоча й не найулюбленіша це була справа, була напоготові.

Оглянувши передок джипа, вона мала зізнатись собі, що вражена. Сторонньому оку нічого не видавало, що вони побували навіть у найменшій автоаварії.

На сніданок вибирати не було з чого. Алекс побачила, що є тільки коробка того самого печива, яке вона їла у свій перший ранок на ранчо; Деніел і собі прихопив пакунок.

— Що будемо з харчами робити? — спитав.

Витерши чоло рукавом, поки краплі поту не спали їй в очі, Алекс мовила:

— Сьогодні увечері я потроху скуповуватимусь на кожній заправці. Протягнемо так кілька днів. Скажи, якщо хочеш чогось, — Алекс позіхнула, прошипівши, коли через цей рух шрам на обличчі розтягнувся.