— Залийте шість, — мовила вона якнайнижчим голосом так, щоб він не здавався штучним.

Беверлі підвела очі, і її намальовані чорною тушшю очі широко розплющились.

— О Боже мій, бідолаха! Що з твоїм обличчям?

— Аварія, — пробурмотіла вона.

— Усі живі?

— Ага, — Алекс недвозначно глянула на гроші в її руці, чекаючи, поки та відлічить решту. Кутиком ока вона побачила, що таксі від’їжджає.

— Отже, сподіваюсь, ти невдовзі одужаєш.

— Дякую. А це все разом?

— О, чи правильно? Наче забагато. Сто три п’ятдесят п’ять?

Алекс простягнула жінці шість двадцяток і чекала на решту. Ще одна вантажівка, велика чорна Ф-250 під’їхала заправлятись за джипом. Вона побачила, як вийшло троє високих худорлявих чоловіків. Коли двоє з них зайшли в міні-маркет, вона переглянула свою оцінку. То були вкрай високі підлітки. Мабуть, половина баскетбольної команди. Вони теж були в чорних каптурах. Принаймні, таке її вбрання не за сезоном здавалось тепер нормальним.

— Нічогенька в тебе автівочка, — мовила Беверлі.

— Еге ж.

— Мабуть, дорого заправляти їй постійно повний бак.

— Еге, — Алекс нетерпляче простягнула руку.

Увійшли хлопці, галасливі та жваві. Крізь розчинені двері разом з ними увірвався сморід пива та марихуани. На вулиці вантажівка від’їхала від заправки.

— Усе, — сказала Беверлі, несподівано байдужим тоном. — Шістнадцять сорок п’ять.

— Дякую.

Новенькі відвернули увагу Беверлі від неї. Вона пильно поглянула через голову Алекс, її очі звузились. Здоровані йшли по відділу акогольних напоїв. Алекс сподівалася, що вони заморочать Беверлі, намагаючись придбати алкоголь із підробленими посвідками особи. Хай що, аби тільки спогади про Алекс стерлися із жінчиної пам’яті.

Опустивши голову, Алекс попрямувала до автоматичних дверей. Більше одного свідка їй не потрібно.

Несподівано вона голосно стукнулась головою у груди третього хлопця. Найперше вона помітила сморід. Светр був просотаний віскі. Коли він схопив її за плечі, вона машинально підвела очі.