— Негайно.

Його слова лунали не загрозливо, але абсолютно авторитарно.

— Ну ж бо, — наполягав чорний.

Він пропихнув білого повз Деніела, водночас тягнучи третього за рукав. Вони стрімко пройшли до вантажівки, штовхаючись трохи ліктями й продовжуючи сваритись. Вона стояла до Беверлі спиною, киваючи Деніелу, щоб теж відвернувся. Хлопці вскочили у вантажівку, і водій натиснув на газ, обминаючи джип під скавчання ґуми.

— Агов, дякую, друже, — запопадливо промовила до Деніела Беверлі. — Дуже вдячна за допомогу.

— Певна річ, — відповів він, чудно випроставши руку й показуючи Алекс, щоб виходила першою.

Алекс поспіхом попростувала до джипа. Вона відчувала, що Деніел близько за спиною, і сподівалась, що в нього стане розуму не піднімати голови й не озиратись.

— Гадки не маю, що могло б бути гіршим, — огидливо промовила Алекс, коли вони знову виїхали на дорогу. — Та жінка пам’ятатиме нас, скільки житиме на цім світі.

— Даруй.

— А тобі справді треба було заходити, наче ковбою, запхнувши пістолет за пояс?

— Та в нас же техаські номери, — виправдовувався він. — І що інше я мав робити? Той хлоп…

— Мав би довгий та некерований приступ блювоти. Він би став геть неповносправним і, мабуть, таким клопотом, що Беверлі абсолютно про мене забула б.

— Ой.

— Отож. Ой. Я здатна про себе подбати, Деніеле.

Він раптом знову напружив щелепу, як у крамниці на заправці.

— Я знаю, Алекс, але колись, можливо, прийде час, коли тобі справді знадобиться допомога. А коли таке трапиться, я не збираюся знову сидіти в машині й чекати. Тобі, мабуть, варто зараз це збагнути.

— Я скажу, коли потребуватиму прикриття.

— І я прикрию, — гаркнув він.

Вона облишила сварку й наразі не чулось нічого, окрім гудіння надмірно великого двигуна, що спалював свіжозалитий бензин. А потім він зітхнув.

— Я мав би знати, що ти на крок попереду, — мовив він.