То був ідеальний смертоносний постріл: угорі, з лівого боку грудей. Хай хто випустив ту кулю, він чудово знав, що робить. Це один із небагатьох пострілів, які звалюють людину замертво, постріл просто в серце, коли помираєш ще до того, як упадеш на землю. Мабуть, він помер ще до того, як відчув біль.

І вона нічого не могла б удіяти, навіть якби ні на мить від нього не відходила. Вона дозволила йому прийти з нею сюди, щоб її захистити, і цей вибір убив його достоту так само, як ця куля в його серці.

Розділ 31

Розділ 31

Усе мало трапитись не так. Пістолети мали націлювати на Алекс і Кевіна. У сум’ятті ніхто в неї не стріляв і разу; вона була ціла й неушкоджена. Деніел мав бути тлом, непомітним. Жодних причин, аби стріляти в нікому не відомого помічника, не було. Цей вправний стрілець мав цілитись в Алекс.

Вона знала, що їхній план був сповнений вад, але їй навіть на думку не спадало, що вона може вийти зі стрілянини без жодної подряпини. Це Деніел мав усіх пережити.

У голові промайнула, як блискавка, низка безіменних облич бандитів, котрих вона не змогла врятувати. Одне з них мало ім’я — Карло. Він помер так самісінько. Вона нічим не могла зарадити. Як тоді сказав Джоуї Джі? — «Когось надбали, когось втратили». Але як вона переживе цю втрату?

Та частина її, що розривалась від крику, перебувала вже дуже близько до поверхні. Лише шок не підпускав приступ горя. Непорушна пауза була безкінечною, сповненою кришталевої ясності, гостро окреслюючи кожну деталь. Вона чула, як десь вдалині триває боротьба, і чула слова Кевіна, який кричав щосили: «То де твій розлогий периметр зараз, Діверзе?» Вона відчувала мускусний сморід від жертв своєї отрути й теплий, живий запах свіжої крові. Вона чула важке дихання за спиною, де, помираючи, лежав Карстен.

Раптом вона почула ще один глухий, хрипкий вдих, поруч із її нахиленою головою.

Вона, навіть не усвідомлюючи, що заплющилась, різко й широко розплющила очі. Цей звук їй знайомий.

Ошаліла, вона рвучко зняла з руки рукавичку й міцно притиснула, розправивши, її до отвору в Деніелових грудях. Вона, не ймучи віри власним очам, спостерігала, як його легені через силу намагались вдихнути повітря крізь латекс. Вона підняла край рукавички, щоб він видихнув, давши повітрю вийти, потім знову розправила рукавичку йому на грудях, аби він вдихнув.

Він — дихає.

Але як? Мабуть, куля якимось дивом оминула серце, хоча постріл здавався ідеальним. Ще раз перевіривши, вона побачила, що насправді крові було не так багато, як їй спершу здалося. Недостатньо як для пострілу в серце. І він дихав, чого б не відбувалось, якби куля пройшла як слід.