— На Геловін?

— Ні. Просто мені подобалося його носити.

— Господи Боже. І батьки тобі дозволяли? Не знав, що тобою нехтували в дитинстві. Від цього мені стає гірко на... — він затнувся, міркуючи, де саме йому стає гірко. — ...на серці.

— Батьки в мене стійкі, прагматичні люди, які вдома тримають кількох щуроподібних псів. Вони були надзвичайно добрі до мене, і мені їх бракує.

— Мої щирі співчуття.

— Не певна, що вони мертві. Але точно у Флориді.

— Перша стадія — це заперечення, — він сумно закивав. — Я так гадаю, вони одягали собак в светрики.

— Часом, коли було холодно. Звідки ти знаєш?

— Вони дозволили тобі походжати на людях одягнутою в костюм Робіна Гуда, що, підозрюю, викликало зливу жорстокого глузування з боку однокласників. Не треба дуже мудрувати, аби зрозуміти, як вони ставилися до власних домашніх улюбленців.

— Ой, ні. Та вони й не знали про мій прикид Робіна Гуда. Я його носила в рюкзаку і перевдягалася у шкільному туалеті. Але про глузування — це ти вгадав. То був чорний день для Гарпер Френсіс Вілловз.

— Френсіс! Чарівно. Можна кликати тебе Френні?

— Ні. Можна кликати мене Гарпер, — вона сперлася підборіддям на верхівку лука. — Перший мій лук подарував на Різдво тато, коли мені було десять. Але до Нового Року його забрав.

— Встрелила когось?

— Застав мене, коли я мочила стріли в рідині для запальничок. Мені просто дуже-дуже кортіло постріляти в щось стрілами, охопленими полум’ям. Байдуже, в що. І досі кортить. Думаю, це б зробило мене щасливою: побачити, як вогненна стріла шмякне й підпалить щось. Чоловіки, мабуть, так собі уявляють, як по самі яйця встромлять хріна в гарненьку дупцю. Мені ж вистачить однесенького малесенького шмяк.

Джон вдруге вдавився банановим ромом. Щоб Пожежник знову задихав, Гарпер довелося погупати йому по спині.

— Ти точно п’яна, — прокоментував він.

— Ні, — відказала Гарпер. — Я обачливо обмежилася лише двома чашечками собачої блювоти з присмаком банана. Я вагітна.