Гарпер розвернула його руку, щоб поглянути на долоню.

— І це зовсім не боліло?

— Анітрохи. Це не так вже й важко зрозуміти. Щира правда. Драконяча луска спопелить хазяїна за якусь мить, якщо треба буде, та себе вона нізащо не знищить. Я навчив її не думати про мене як про хазяїна. Зламав її код і перепрограмував так, щоб вона перестала розрізняти між собою і мною.

— Терпіти не можу, коли ти щось пояснюєш. Варто тобі договорити, як мене охоплює відчуття, що тепер я знаю навіть менше, ніж до того, як ти розтулив рота.

— Поглянь на це так, Вілловз. Ти знаєш, що вона в тебе в мозку. Знаєш, що вона здатна сприймати, але не слова. Якщо годувати її стресом та панікою, луска розпізнаватиме їх як загрозу, спалахне, щоб розпочати репродуктивний цикл, і втече. Та якщо живити її почуттям гармонії та задоволення, відчуттям приналежності, вона відчуватиме себе в безпеці. Вона не лише відчуває твою насолоду, а й примножує її. Запускає приємний взаємозв’язок, даруючи найдешевший на світі кайф. Хай там як, та луска не діє, вона реагує на дію. Нік навчив мене...

— Що? — не зрозуміла Гарпер. — Нік? Чого Нік навчив тебе?

Пожежник закліпав, збентежено поглядаючи на неї, втративши нитку розмови.

— Так, ну, Нік... Нік не... не цей... тобто, вже ні, не після того, як... — він захитав головою, роздратовано змахнувши рукою. — Байдуже, нащо ти в це Ніка вплутуєш? Ти мене збиваєш.

«Я не вплутувала в це Ніка, — збиралася сказати Гарпер. — Це ти вплутав». Вона навіть розтулити рота встигла. А тоді знову стулила, щоб дати йому слово.

— Коли ви збираєтеся в церкві, то співаєте до луски. Їй це до вподоби. Так ви її вгамовуєте. Та ви й досі вовтузитеся зі словами, а вона слів не розуміє. Один письменник колись сказав, що мова — це кепський спосіб комунікації. Щодо драконячої луски це більш ніж влучно. Усі ті слова в твоїй голові лише постійно нагадують їй, що ти хазяїн. Треба думати про те, чого хочеш від луски, не вдаючись до слів. Уяви, як воно — бути глухою, мислити глухо, спираючись на жести як основну і єдину мову.