Керол гойднулася, потупивши погляд у підлогу. Майкл поклав долоню на її оголену руку — вона була вбрана в шовковисту рожеву піжаму з короткими рукавами, затонку для такої холодної ночі, — і його великий палець ніжно ковзнув її плечем; цих пестощів закоханого, здавалося, не помітив ніхто, крім самої Гарпер.

— Гаразд, — відповіла Керол. — Ми виведемо їх і поставимо перед усім табором.

— У церкві? — запитав Бен.

— Ні! — закричала Керол, немов почувши якусь осоружну дурницю. — Я хочу, щоб і ніг їхніх там більше не було. Хай це буде деінде. Будь-де.

— Як щодо Меморіального парку? — запропонував Майкл. Його палець знову ніжно ковзав тильним боком її руки.

— Так, — мовила Керол. Її широко розплющені очі не кліпали, а погляд блукав, наче вона й собі прийняла трохи «Верседу». — Там ми і зберемося. Там усе й вирішиться.

3

3

Весь час, поки вони балакали, Гарпер не полишало відчуття, наче вона здирається вгору нескінченими східцями — можливо, до капличної дзвіниці, — невпинно лине до світла та свіжого повітря. От тільки ті тисячі сходинок були у неї в голові, то був шлях назад до усвідомлення та визначеності. Ця праця була виснажливою, від неї аж загула голова. Шпички та голки болю впивалися у скроні. Рот був заткнутий каменем.

Перед нею чітко постала необхідність зберігати спокій і спробувати врятувати тих, кого вийде. Насамперед — Ніка та Еллі; а тоді вона вже спробує захистити інших — Рене та всіх, хто покладав надії і сподівання на Пожежника й сестру Вілловз. Вона казатиме будь-яку брехню, якщо це применшить страждання інших. Якщо, звісно, їй узагалі дадуть говорити.

То було по-своєму навіть гірше — знати, що вона змушена буде дивитися, як вмиратиме Джон, і не спроможна буде розділити з ним цю долю. Вони триматимуть її живою доти, доки не розчахнуть їй живіт і не витягнуть звідти дитя. Бідолашне вовтузитиметься, все червоне, щойно полишивши її матку. А тоді вмре й вона. Вони дадуть їй спливти кров’ю під крики малюка.

Двоє Пильнувальників, які тримали Гарпер за руки, розвернули її лицем до ґратчастих дверей.

Люди вишикувалися вздовж вкритої багнюкою стежки, яка вела повз кафетерій до каплиці та Меморіального парку. Дехто тримав смолоскипи. Тієї миті Гарпер усвідомила, що хода табором буде ще й якою важкою. Вона ніколи не була набожною жінкою — її віру в Бога зруйнував Джейкоб, — але зараз подумки промовила щось на кшталт молитви. Гарпер й сама не знала, до кого скерувала її: можливо, до Отця Сторі. На мить заплющивши очі, дівчина побачила перед собою його спохмурніле, зморшкувате і сповнене любові обличчя. Вона просила сили, щоб тут, у кінці, не втратити найкраще, що плекала в душі.