«За наступні кілька хвилин тебе вб’ють», — подумалося їй. Це була перша ясна думка після того, як її ляпасами привели до тями, і щойно вона пронизала її розум, як Гарпер захитала головою. Ні. Не її. Джона. Її вони вб’ють пізніше, коли дістануть дитину.

— Хай увійде, — мовив Бен Патчетт. — Послухаємо, що там таке.

Стишені напружені голоси. З рипінням петель двері розчахнулися, потім грюкнули, зачинившись знову. Чак Карґілл обійшов Гарпер і став перед Керол. Виглядав хлопець кепсько, наче його щойно віддухопелили; бліде обличчя обрамлювали кошлаті бакенбарди. Джинси промокли наскрізь.

— Мені дуже шкода, Матінко Керол, — він увесь тремтів, від холоду чи нервів. Або, може, і того, і іншого.

— Я впевнена, Карґілл, що для цього немає жодних причин, — промовила до нього Керол. Її голос звучав напружено.

— Я вирушив на острів Пожежника з Хадом Лурі, як нам наказав містер Патчетт, по містера Льюїстона. Він зняв із судна брезент і розвісив вітрила з боків, щоби провітрити чи ще для чого. Ми думали, він у трюмі. Думали, він не знає, що ми по нього прийшли. Гадали, що вийде захопити його зненацька. На краю судна звисала мотузяна драбина, ми почали здиратися нею, дуже тихо. Але гвинтівки довелося закинути через плече, щоб залізти. Хад ліз наді мною, і тільки-но він вибрався на палубу, той старий... той старий паскудник вгатив його веслом. А наступної ж миті дуло Хадової гвинтівки дивилося мені в лице.

Ніхто не зронив жодного слова, і Карґілл, здавалося, миттю втратив дар мови. Обличчя Керол припинило розпливатися, її риси нарешті зібралися докупи там, де їм і належало бути. Гарпер вдавалося вберегти їх на місці лише силою волі й неабиякої зосередженості, хоча від цього вже й боліла голова. Вуста Керол зблідли.

— Що сталося потім? — зрештою запитала вона.

— Ми мусили це зробити. Мусили, — відповів Карґілл, тоді припав на коліно, взяв Керол за руку й почав ревіти. У правій ніздрі набухла зелена бульбашка шмарклів. — Мені так шкода, Матінко Керол. Я візьму камінь. Тиждень ходитиму з каменем.

— Ти хочеш сказати, він утік? — уточнила Керол.

Карґілл кивнув, розтираючи сльози і шмарклі об її руку, притискаючи кісточки її пальців до своєї щоки.

— Ми спустили вітрильник на воду. Він змусив нас. Тоді під дулом рушниці примусив підштовхнути його. Забрав наші гвинтівки і... забрався. Просто забрався. Ми нічого не могли вдіяти. Він підійняв вітрила, наче його геть нічого не турбувало, а ми... розумієте, ми жбурляли каміння, кричали... кричали йому, що він ще пошкодує... ми... ми... — хлопець знову заплакав і заплющив очі. — Матінко Керол, клянуся, я носитиму камінь стільки, скільки накажете, тільки не виганяйте мене, будь ласка!