Керол ще якусь мить дозволила йому плакатися собі в руку, та коли він став цілувати кісточки на її долоні, скоса зиркнула на Бена Патчетта. Здоровило-коп миттю виступив уперед і вхопив хлопця за плечі, відтягуючи його і ставлячи на ноги.

— Ми з тобою, Чаку, ще поговоримо про те, що сталося, але пізніше, — заговорив Бен. — Матінка Керол втратила сьогодні батька. Не надто вдала мить, аби всю її замастити шмарклями. Та й нема чого хнюпитися. Це прихисток милосердя, синку.

— Для декого, — стишеним голосом докинула Джеймі Клоуз.

Проте Гарпер відчула полегкість. Біль відступив. Чимось це навіть нагадувало відчуття, що наступає після раптових переймів. Дон утік. Бену не вийде скористатися кусачками чи рушником, повним каміння, щоб змусити Дона говорити. Джеймі Клоуз не випаде запхнути йому до рота камінь і закинути зашморг на шию. Від думки про Дона, якому холодний бриз відкидає волосся з чола, а вітрила, напнуті від подмухів вітру, несуть його судно вперед, Гарпер на душі трохи потеплішало. Дон лютуватиме, можливо, лаятиметься і тремтітиме, місця собі не знаходитиме через те, що залишив позаду стільки хороших людей. Та вона сподівалася, що він з цим все-таки змириться. Бо вибір був між «залишись та помри» і «тікай, поки ще можеш». Гарпер тішилася, що бодай один з них переживе цей вечір.

— Матінко Керол, — промовив Майкл, стоячи біля входу до палати. Вперше Гарпер чітко розчула це: стишений голосок, у якому бриніло благоговіння — не просто прихильність, а чиста одержимість. — Що ви збираєтеся робити з Пожежником? Дія препаратів не вічна, він отямиться. «Версед» уже й так скінчився. Я використав усе, що лишалося.

Керол похилила голову. Відсвіт від гасової лампи зафарбував бронзою гострі кути її поголеного черепа.

— Я не можу цього вирішувати. Не можу думати. Тато завжди казав, що коли несила думати, треба завмерти і змовкнути, щоб почути тихенький голос Бога. Але єдиний голос, який чую я, повторює: «Хай все це буде брехнею», знову і знову. «Хай усе це буде брехнею. Хай татуньо знову буде живий». Батько хотів, щоб я любила людей і доглядала за ними, але тепер я не знаю, як. Хоч би що вирішили робити з Пожежником, це має залежати не від мене.

— Тоді вирішуватиме табір, — промовив Бен. — Але, Керол, ти мусиш сказати їм бодай щось. Вони всі там, надворі, й половина людей нетямиться від страху. Люди плачуть. Кажуть, що оце воно і є, оце й настав кінець табору. Ти мусиш із ними поговорити. Розповісти, що знаєш. Викласти перед ними історію. Якщо тобі не чути голос Бога, то принаймні почуй їхні. Всі ті голоси допомогли нам пережити останні дев’ять місяців, вони допоможуть перебороти й цю ніч.