— Ох, Джоне, — промовила Гарпер, відводячи погляд. — Ох, Джоне.

Він узяв її за руку й повів за собою у задимлену пітьму сходів. Вони вдвох почали підніматися, геть від скриків, сміху, співу пісні, та понад усе — геть від зойків та вереску, останніх стражденних акордів хору, що у фінальному акті злагоди ринув у забуття.

10

10

Того дня, коли в будівлі веж-близнюків врізалися літаки, Гарпер думала, що ж мали відчувати люди, котрі застрягли в ту мить на сходах; як почувалися, пробираючись сліпма донизу, крізь пелену диму. Знову ця думка зринула в її голові того дня, коли чоловіки й жінки почали стрибати з верхівки Спейс-Нідл у Сієтлі, у ті перші тижні епідемії. В ті дні, сповнених неспинних пожеж, це ставалося знову й знову — хмарочоси спалахували один по одному, люди всередині щодуху намагалися втекти від полум’я, знайти шлях порятунку, ані на мить не позбуваючись думки, що їхнім єдиним спасінням може стати стрибок і запаморочлива мовчазна круговерть падіння: останній шанс урвати собі момент спокою.

Найбільше Гарпер боялася паніки. Боялася, що втратить над собою контроль. Та коли вони пробиралися нагору, то почувалася вона майже по-діловому, зосереджуючись на наступному кроці, тоді — ще на наступному. Саме лише це було приводом для втіхи. Більше ніж смерть, її жахала втрата власної гідності: Гарпер боялася в останні миті життя перетворитися на загнану тварину, не здатну зібратися з думками через розпач, що паралізує волю.

Гарпер дерлася вгору, а Пожежник тримався за неї. Раз по раз вони зупинялися — коли йому паморочилося в голові або коли їй треба було перевести дух. Вони підіймалися, наче парочка стариганів: роблячи крок, тоді спиняючись, тоді роблячи ще один. Джон був надто слабким, щоб квапитися, а її не відпускали перейми. Черево перетворилося на важкий камінь, непідйомний тягар у самісінькому центрі її єства.

Джеймі Клоуз уже збігла сходами до вежі. Вона промчала повз них ще хвилину тому. Гарпер уже чула, як згори лунає потріскування гвинтівки.

Еллі йшла трохи попереду, несучи Ніка на руках. Хлопчикове підборіддя спиралося їй на плече, тож Гарпер могла добре розгледіти його обличчя. Лице йому вкривала кривава маска, а на голові зяяла рана, там, де його торкнувся цілунок «гамві». Утім, вираз він мав спокійний, неначе просто дрімав. На якусь мить хлопчик розплющив ліве око, щоб зиркнути на неї, але одразу й заплющив.

— Майже дійшли, — сказав Пожежник. — Майже дійшли.

І що ж вони робитимуть, коли опиняться там? Чекатимуть, поки вогонь дістанеться дзвіниці, думалося Гарпер. Або поки їх не пристрелять. Але з Джоном своїми міркуваннями вона не ділилася. І так була вдячна долі, що він був поряд, тримав своєю рукою за стан, похиливши голову їй на плече.