Вікна з вітражами, що тягнулися уздовж зали, були зашиті листами фанери, прибитими знадвору гвіздками. Один такий лист тепер палав, і мерехтливе полум’я кидало на лави яскраві барвисті відблиски світла.
—
Її шалений погляд урешті відшукав Керол, яка стояла у протилежному кутку зали, відрізана збентеженою юрбою.
— Матінко Керол! Ви знаєте, що нам треба! Ви ж знаєте!
На якусь довгу мить Керол застигла, втупившись у Норму, немовби геть нічого не розуміючи. А тоді набрала повні груди повітря й узялася співати.
— «Прийдіть усі вірні...»— заспівала Керол[159]. Спершу, крізь стогін й крики, її було важко розчути.
Ззовні об каплицю забарабанили кулі, обдаючи будівлю сталевою зливою.
— «...в радості і торжестві!» — провадила Керол сумним, наляканим і приємним голосом. Вона обійшла Майкла й ступила до нефа, широко розвівши руки. З кінчиків пальців на долівку скрапувала кров.
Поряд була Ґейл. Очевидно, покинувши спроби відшукати сестру, вона стояла збоку і вся тремтіла. Керол узяла дівчину за руку. Ґейл здивовано глипнула на неї, ледь помітно здригнувшись, неначе Керол її вщипнула.
Керол стисла її пальці та провадила:
— «Прийдіть усі... прийдіть усі... до Віфлеєма!»
— Так! — заволала Норма. — Так! До Віфлеєма! До Блискоту!
До голосу Керол долучився інший — чийсь переляканий голосок з юрми недоладно їй підспівував.
Десь у натовпі хтось знову і знову викрикував: «Ми всі помремо! Ми всі тут помремо! Боже, ми помремо!»
Глянувши на руку Керол на своїй руці, Ґейл не стрималась і заплакала. Вона ридала так гірко, що здригалися плечі. Але потім теж долучилася до співу.