Я заходжу в будинок і замикаю за собою двері. На першому поверсі темно. Біжу через їдальню й піднімаюсь задніми сходами на другий поверх. Вриваюсь у спальню Тедді, але світло не вмикаю. Скидаю ковдри й трясу його, щоб розбудити.

— Вставай, Тедді, нам треба йти.

Він відштовхує мене і заривається обличчям в подушку, але нянькатись нíколи. Я стягую його з ліжка, і дитина щось незадоволено бурчить крізь сон.

— Меллорі!

Керолайн уже всередині будинку, гукає мене з вітальні. Чую, як вона піднімається дерев’яними сходами. Я біжу в інший бік і повертаюсь задніми сходами на кухню. Тедді важить не більше вісімнадцяти кілограмів, але я мало його не впускаю. Перекидаю малого через плече, хапаю міцніше й вибігаю на задній дворик.

У дворику абсолютно тихо. Чути тільки легенький плюскіт води в басейні, випадкові трелі цикади та моє важке дихання. Але я знаю, що Керолайн наближається. Вона або йде всередині будинку, або скоро з’явиться з одного чи з другого боку. Мій найбезпечніший шлях — уперед, у Зачарований ліс. Якийсь час доведеться бігти двором, але я не думаю, що Керолайн стрілятиме в мене, поки я несу Тедді. А щойно ми доберемося до дерев, то зможемо втекти.

Ми з Тедді все літо досліджували цей ліс. Знаємо всі стежки, короткі шляхи й тупики, а місячного світла якраз досить, щоб присвітити нам дорогу. Міцніше стискаю його тіло, а потім кидаюсь у зарості ожини, продираюсь крізь гілки, лози й кущі, аж поки ми не опиняємось на знайомому місці Дороги з жовтої цегли. Стежка йде зі сходу на захід, паралельно заднім дворам Еджвуда. Ми йдемо нею до великого сірого валуна, що має назву Яйце Дракона, а потім я звертаю в Ущелину Дракона. Чую, як за спиною гупають кроки, але в темряві я втратила відчуття масштабу й перспективи. Не можу сказати, чи Керолайн дихає мені в шию, чи вона десь за сто метрів од нас. А ще я чую слабке виття поліційних сирен — занадто пізно. Якби просто побігла до Квіткового палацу, то вже була б у безпеці.

Але я міцно тримаю Тедді на руках — і це найважливіше. Не дозволю, щоб із ним щось сталося.

Королівську річку стає все чутніше в темряві, і її шум приглушує мої кроки. Але потім ми виходимо на Моховий міст, і я не впевнена, що зможу це зробити. Колода надто вузька й поросла мохом, тож я не зможу перенести по ній Тедді на той бік.

— Послухай мене, Ведмежатку. Мені треба, щоб ти йшов своїми ніжками.

Він хитає головою і ще міцніше притискається до мене. Він не знає, що відбувається, але дуже наляканий. Я намагаюся зсадити дитину додолу, але маленькі руки міцно тримають мене за шию. Здалеку долинає все більше поліційних сирен, мабуть, зараз вони вже дісталися обійстя Максвеллів. Найімовірніше, хтось із сусідів почув постріли й викликав поліцію. Але вона надто далеко й не допоможе мені.