Вузьке лезо білого світла прорізається крізь ліс. Промінь ліхтарика на електрошокері Керолайн. Я не знаю, виявила вона мене чи ні, просто мушу рухатись далі. Міцніше притискаю до себе Тедді й роблю перший крок по колоді, потім — наступний. Я розрізняю форму колоди, але всієї поверхні мені не видно. Не можу визначити, які ділянки гнилі чи вкриті слизьким мохом. Під нами мчить вода завглибшки з метр. Із кожним кроком переконуюся, що таки зісковзну з якогось боку, але якимось дивом усе ще просуваюсь. Я продираюсь цією стежиною до підніжжя Гігантської бобової стеблини, аж тут мої руки відмовляють. Я більше не піднесу Тедді й сантиметра.

— Хлопчику, треба, щоб ти сам пройшов цю частину. — Я вказую на наш сховок серед гілок дерева. — Ну ж бо, ти маєш туди залізти.

Він не може рухатись, бо ніби аж скам’янів. Зібравши останні сили, я заштовхую його на дерево, і, на щастя, Тедді хапається за гілку, щоб утриматись. Я підштовхую його знизу, і він повільно, із зупинками, починає рухатись.

Промінь ліхтарика ковзає по підніжжю дерева — Керолайн біля річки, вона наближається. Я хапаюсь за найнижчу гілку й підтягаюсь, лізу за Тедді аж до тієї гілляки, яку ми називаємо Вершина Хмари. Треба було б залізти ще вище, але вже нíколи, і я боюсь зчинити шум.

— Усе добре, — шепочу я. Обхоплююю його рукою за пояс, міцно притискаю до себе й нахиляюсь до вуха. — Тепер нам треба стояти дуже тихо, добре? Ти в порядку?

Малий не відповідає. Його тіло тремтить, воно напружене, як стиснута пружина. Він наче розуміє, що ні, ми не в порядку, щось дуже й дуже погано. Я дивлюсь на землю і шкодую, що не залізли ще вище. Ми піднялись усього метрів на три, і коли Керолайн піде цією стежкою, то йтиме просто під нами. Якщо Тедді хоча б схлипне…

Я простягаю руку й копирсаюсь у нашому арсеналі камінців і тенісних м’ячиків, аж поки не знаходжу зламану стрілу — короткий розколотий стержень із пірамідальним наконечником. Я знаю, що це непридатна зброя, але коли в руці щось тримаєш — будь-що, — то якось спокійніше.

І ось я бачу, як вона йде. Керолайн уже на моховому мосту, наближається до нас, освітлюючи стежку ліхтариком. Я шепочу Тедді, що нам треба поводитись дуже тихо. Кажу, що зараз ми побачимо його маму, але він має пообіцяти нічого не говорити. І, на щастя, він нічого не запитує, бо вона пробирається стежкою і зупиняється просто під нашим деревом. Звіддаля чується гомін — чоловічі голоси, крики. Собачий гавкіт. Керолайн обертається і дивиться в тому напрямку. Схоже, вона розуміє, що має дуже мало часу. Я така налякана, що затамовую дух і так міцно притискаю Тедді до себе, що той не втримується і тихенько скрикує протестуючи.