А потім здалеку чується жіночий голос:

— У мене ще один! Доросла жінка, пульс і дихання відсутні, множинні ножові поранення!

Тепер вони нас оточили, коло ліхтариків звужується. Не зрозуміло, хто тут головний, бо всі говорять одночасно: «Усе гаразд, ви в порядку, тепер ви в безпеці», — але вони бачать всю оту кров на нашому одязі, і я розумію, що всі збіса налякані. І Тедді також. Я шепочу йому на вухо:

— Усе гаразд, Ведмежатку. Вони тут, щоб допомогти нам.

Потім я виношу його на берег і обережно опускаю на землю.

— Вона щось тримає.

— Міс, що у вас у руці?

— Покажіть нам, будь ласка.

Один з полісменів хапає Тедді за руку й тягне в безпечне місце, і всі знову починають лементувати. Кожен хоче, щоб я повільно вийшла з води й поклала стрілу на землю — і, до речі, чи немає в мене ще якоїсь зброї? Але я більше не слухаю, бо неподалік бачу ще одну постать, яка стоїть осторонь кільця полісменів. Місячне світло відбивається від її білої сукні, а голова криво нахилена набік. Я піднімаю ліву руку, показуючи всім зламану стрілу.

— Це я, — кажу їм. — Це зробила я.

Потім простягаю руку, відпускаю стрілу, і та падає на землю. А коли знову піднімаю погляд, Марґіт уже немає.

Рік по тому

Рік по тому

Нелегко було викласти цю історію на папері, і я впевнена, що ще важче тобі було її читати. Багато разів я хотіла закинути цю писанину, але твій батько благав мене писати далі, поки деталі ще були свіжими в моїй пам’яті. Він переконаний, що колись, у майбутньому, років через десять-двадцять, ти захочеш дізнатися правду про те, що достеменно сталося того літа в Спрінґ-Бруці. І він хотів, щоб ти почула цю історію від мене, а не з якогось дурного подкасту про розслідування реальних злочинів.

Тому що, Бог свідок, цих подкастів було море. Тут тобі й останні новини, і клікбейтні заголовки, і жарти з нічних токшоу, і купа мемів. Упродовж кількох тижнів після твого порятунку до мене звернулись Dateline, Good Morning America, Vox, TMZ, Frontline і десятки інших. Я поняття не маю, як усі ці продюсери отримали номер мого мобільного телефону, але всі вони обіцяли одне й те ж: дозволити мені розповісти свою версію цієї історії; захистити свої дії власними словами, з мінімальним втручанням. Вони також обіцяли великі гроші, якщо я погоджусь на ексклюзивне інтерв’ю.

Але після довгого обговорення ми з твоїм батьком вирішили триматися подалі від ЗМІ. Ми опублікували спільну публічну заяву, де мовилось про те, що ти возз’єдналася зі своєю родиною і тобі потрібен час, щоб оговтатись, тож тепер ми просто хочемо спокою. Потім змінили номери телефонів і адреси електронної пошти й сподівалися, що люди про нас забудуть. Для цього знадобилось кілька тижнів, але це таки сталося. Зрештою, траплялися й гучніші історії. У Сан-Антоніо якийсь псих відкрив стрілянину в продуктовому магазині. Сміттярі у Філадельфії страйкували вісім тижнів. Жінка в Канаді народила восьмеро дітей. І світ рушив далі.