Тед підходить до ліжка й куйовдить його волосся.

— Гей, парубче.

— Ми хочемо запитати в тебе про щось важливе, — каже Керолайн. — І нам треба, щоб ти відповів правдиво. — Вона бере малюнки й розкладає їх на підлозі віялом. — Це ти намалював?

Він хитає головою:

— Ні.

— Він не пам’ятає, що малював їх, — пояснюю я. — Бо він входить у якийсь транс. Щось таке, як напівсвідомий стан.

Керолайн стає на коліна біля сина й починає гратися з пластмасовим козликом, намагаючись зберігати легкість та невимушеність.

— Це Аня допомагала тобі малювати ці картинки? Вона казала тобі, що робити?

Я невідривно дивлюсь на Тедді, намагаючись зустрітися з ним поглядом. Але дитина не дивиться на мене.

— Я знаю, що Аня не справжня, — каже він батькам. — Аня — просто вигаданий друг. Вона б ніколи не намалювала справжніх малюнків.

— Звичайно, не намалювала б, — каже Керолайн. Вона обіймає його однією рукою і міцно пригортає до себе. — Ти абсолютно правильно говориш, любий.

І я починаю відчувати, що божеволію. Ніби ми всі навмисно ігноруємо очевидне, ніби ми всі раптом вирішили погодитися, що 2+2=5.

— Але ж ви всі відчуваєте якийсь запах у цій спальні, правда? Озирніться навколо. Вікна відчинені, система кондиціювання працює, його простирадла чисті. Я їх сьогодні випрала, я перу їх щодня, але тут завжди відчувається неприємний запах. Наче сірка чи аміак. — Керолайн робить мені знаки очима, але ж вона пропускає головне. — Тедді не винен! Це Аня! Це її запах! Це запах гнилі, це…

— Стоп, — каже мені Тед. — Просто більше нічого не говори, добре? Ми розуміємо, що ти засмучена. Ми тебе чуємо, гаразд? Але якщо хочемо вирішити цю проблему, то мусимо послуговуватись фактами. Абсолютними істинами. І я тобі чесно скажу, Меллорі: я не відчуваю жодного запаху в цій кімнаті. Я вважаю, що в спальні Тедді чудовий запах.

— Я теж, — вторує йому Керолайн. — Немає нічого поганого в тому, як пахне його спальня.

А от тепер я вже не сумніваюсь у тому, що божеволію.

Я відчуваю, що Тедді — моя остання надія, але й досі не можу якось змусити його подивитись на мене.

— Ну ж бо, Тедді, ми про це говорили. Ти знаєш цей запах, ти казав мені, що це Аня.

Але він тільки хитає головою, кусаючи нижню губу, і раптом вибухає сльозами.

— Я знаю, що вона не справжня, — каже він матері. — Я знаю, що вона вигадана. Я знаю, що вона просто прикидається.

Керолайн пригортає його.

— Звичайно, знаєш, — каже вона, намагаючись заспокоїти його, а потім повертається до мене. — Я думаю, що тобі зараз краще піти.

— Зачекайте…

— Ні. Ми вже достатньо поговорили. Тедді треба лягати спати, а тобі — повертатись у свій котедж.

І дивлячись на заплаканого Тедді, я розумію, що вона, мабуть, має рацію: я більше нічого не можу для нього зробити. Тому збираю малюнки й виходжу зі спальні, а Тед спускається зі мною на перший поверх.

— Він вам бреше, — кажу я Тедові. — Він говорить те, що ви хочете почути, щоб не набратися неприємностей. Але Тедді в це не вірить. Він уникав дивитися на мене.

— Можливо, він боявся дивитися на тебе, — каже Тед. — Може, він боявся, що ти розсердишся, якщо він скаже правду.

— То що тепер? Ви з Керолайн збираєтесь мене звільнити?

— Ні, Меллорі, звісно, ні. Я думаю, ми просто перебудемо ніч, щоб охолонути. Спробуємо причесати думки. Так буде добре?

Чи буде це добре? Не знаю. Я не вважаю, що мені треба причісувати свої думки. Я й досі переконана, що маю рацію, а вони помиляються, і я зібрала більшість складників головоломки — тепер просто треба розташувати їх у правильному порядку.

Тед обіймає мене.

— Послухай, Меллорі: тут ти в безпеці. Тобі нічого не загрожує. Я ніколи не дозволю, щоб із тобою сталося щось погане.

Я досі спітніла після пробіжки — від мене точно жахливо пахне, — але Тед пригортає сильніше і пригладжує долонею волосся в мене на потилиці. І за якусь мить це перетворюється із утішання в щось недоладне. Я відчуваю, як його тепле дихання лоскоче мені шию, відчуваю, як він притискається до мене кожним дюймом свого тіла, і не знаю, як вирватись із його хватки.

Аж тут у коридорі чуються кроки Керолайн. Тед відскакує від мене, а я кидаюсь геть і вислизаю через задні двері, щоб більше не зустрічатися з його дружиною.

Я не знаю, що оце відбулося, але вважаю, що Тед має рацію.

Декому й справді не завадить перебути ніч і охолонути.

17

17

Я повертаюсь у котедж і знаходжу на телефоні повідомлення від Адріана з двох слів: хороші новини. Телефоную — він бере слухавку після першого виклику.

— Бібліотека щось знайшла.

— Щось таке, як фотографія Енні Барретт?

— Краще. Книжку її малюнків.

На задньому плані я чую інші голоси, сміх чоловіків і жінок, наче він розмовляє зі мною з бару.

— Ти хочеш зустрітися?

— Так, але треба, щоб ти прийшла сюди. У будинок моїх батьків. Вони влаштовують вечерю, і я пообіцяв скласти компанію їхнім друзям. Але якщо ти прийдеш, я зможу злиняти.

Я досі в спортивному вбранні для бігу, ще не робила розтяжок і, пробігши 8,78 миль, шалено страждаю від спраги й голоду. Однак обіцяю, що буду там хвилин за тридцять. Якщо я один день не порозтягаюсь — це не смертельно.

Жадібно випиваю ще одну склянку води, швиденько готую бутерброд і біжу в душ. За три хвилини вбираюся в один із найкращих нарядів Керолайн — м’ятно-зелену сукню з ніжним білим квітковим принтом. А потім поспішаю у Квітковий палац.

Двері відчиняє Адріан, а не його батьки, і я відчуваю полегшення. На ньому повсякденний одяг для заміського клубу — рожева сорочка поло, заправлена в штани кольору хакі з поясом.

— Ти якраз вчасно, — каже він. — Ми саме приготували десерт. — Потім нахиляється нижче й шепоче: — Між іншим, мої батьки хочуть знати, чому ми так цікавимось Енні Барретт. Тому я сказав, що ти знайшла кілька малюнків у своєму котеджі, схованих під мостинами. Я сказав, що ти намагаєшся з’ясувати, чи їх намалювала Енні. Мені було легше придумати маленьку невинну побрехеньку, ніж сказати правду.

— Розумію, — кажу я. І я справді його розумію — навіть більше, ніж він уявляє.

Квітковий палац набагато більший від будинку Макс­веллів, але всередині здається меншим, теплішим і затишнішим. Усі кімнати обставлені меблями в місіонерському стилі; стіни прикрашені сімейними портретами й картами Центральної і Південної Америки. Відчувається, що ця сім’я живе тут багато років. Ми минаємо піаніно, антикварну шафу, повну гончарних виробів; скрізь на вікнах буяють пишно-зелені кімнатні рослини. Мені кортить зупинитись і все гарненько роздивитись, але Адріан прямує просто в галасливу їдальню, де зібралося з дюжину людей середнього віку. Вони купчаться навколо столу, заставленого келихами й десертними тарілками. Одразу точаться п’ять різних розмов, і ніхто не помічає нашого приходу, поки Адріан не починає махати руками й закликати до уваги.

— Прошу уваги, це Меллорі, — каже він. — Цього літа вона працює нянею в родині на Еджвуд-стріт.

На чолі столу Ігнасіо підіймає свій келих і проголошує тост, розхлюпуючи вино собі на руку й зап’ястя.

— А ще вона спортсменка з Великої десятки! Бігає на довгі дистанції за Пенсильванський університет!

І ці люди реагують так, наче я — Серена Вільямс[29], яка щойно повернулася з Вімблдону з черговою перемогою. Мати Адріана, Софія, кружляє навколо столу з пляшкою Мальбека, наповнюючи келихи, і співчутливо кладе руку мені на плече.

— Вибач мого чоловіка, — каже вона. — Він трохи achispado.

— Вона має на увазі, напідпитку, — перекладає Адріан, а потім вказує на їдальню і кожному мене представляє. Я не можу одразу запам’ятати стільки імен. Тут і начальник пожежної охорони Спрінґ-Брука, і лесбійська пара, яка керує міською пекарнею, і пара сусідів із цього ж кварталу.

— Я так розумію, що ти прийшла по бібліотечну книжку, — каже Софія.

— Так, але мені не хотілося б переривати…

— Я тебе благаю! Я знаю цих людей тридцять років. Нам більше нíчого сказати одне одному! — Її друзі сміються, а Софія бере зі столу теку з файлами. — Ходімо, у дворі поговоримо.

Вона відчиняє розсувні скляні двері, і я виходжу за нею на задній двір у найекстравагантніший сад із усіх, мною бачених. Зараз середина липня, і все квітує: блакитна гортензія, яскраво-червона цинія, жовті лілійники і маса екзотичних квітів, яких я ніколи не бачила. Тут є лавочки, східці, арки, оповиті пурпуровою іпомеєю, фонтанчики-купальні для птахів, доріжки з каменю і ряди соняшників, вищих за мене. А посеред усього цього примостилася кедрова альтанка зі столом і стільцями, з якої відкривається вид на ставок із золотими рибками й ніжно-хлюпотливим водоспадом. Шкода, що в мене немає часу всім цим помилуватися — таке враження, що я гуляю по Диснейленду, — а ось для Адріана й Софії це лише їхній задній двір, подумаєш, дивовижа.

Ми заходимо в альтанку, й Адріан за допомогою застосунку на телефоні робить яскравішим святкове освітлення, прикріплене на стелі. Всідаємось, і Софія береться до справи.

— Це важкий проєкт для дослідження. Перша проблема полягає в тому, що історія дуже стара, тож в інтернеті нічого немає. По-друге, Енні Барретт померла одразу після Другої світової війни, коли всі газети все ще були зациклені на Європі.

— А як щодо місцевих новин? — цікавлюся. — Чи не було в Спрінґ-Бруці щоденної газети?