— Десять Міссісіпі! Хто не заховався, я не винуватий!

Тедді пірнає всередину й тихенько зачиняє двері. Потім роззирається по кімнаті, зачудовано роздивляючись вотивні свічки, запнуті чорним вікна й мій кухонний стіл із колом із морської солі.

— У що ви граєте?

— Любчику, це називається спіритична дошка, — кидається пояснювати Міці, запрошуючи його роздивитися ближче. — У правильних руках це — інструмент для спілкування. Щоб розмовляти з мертвими.

Тедді дивиться на мене, шукаючи підтвердження, ніби не може повірити, що Міці каже правду.

— Справді?

— Ні, ні, ні. — Я вже підводжуся зі стільця й веду його до дверей. — Це просто іграшка. Просто гра. — Менше всього мені потрібно, щоб Тедді розповів своїм батькам про спіритичний сеанс. — Ми просто прикидалися. Не насправжки.

— Ще й як насправжки, — править своєї Міці. — Якщо поважати її можливості. Якщо ставитись до цього серйозно.

Я відчиняю двері й у кінці двору бачу Адріана, який шукає Тедді серед дерев уздовж Гайденс-Ґлен.

— Сюди, — гукаю.

Він підбігає до нас, а Тедді кидається повз мої ноги й мчить по траві, усе ще захоплений їхньою грою в хованки.

— Вибач за це, — каже Адріан. — Я сказав йому, щоб він лишався на настилі басейну. Сподіваюсь, він нічого не зіпсував.

— Тут уже все було зіпсоване, — заявляє Міці. Вона збирає свої речі, гасить свічки й складає лотки з пахощами. — У цьому котеджі немає ніяких духів. І ніколи не було. Це просто казочка, яку вона придумала, щоб привернути до себе увагу.

— Міці, це неправда!

— Я сто разів користувалася цією дошкою, і вона ніколи такого не витворяла.

— Я вам присягаюсь…

— Присягайся оно своєму Червоному Лицарю, гаразд? Поплач у нього на плечі, може, він тебе пожаліє. Але більше не проси мене дурно гаяти час.

Вона згрібає свої книжки в сумку, а потім стрімко проноситься повз мене і мало не спотикається, спускаючись сходами котеджу.

— Що тут сталося? — запитує Адріан.

— Тут була Аня, Адріане. Вона була в котеджі. Я тобі клянусь, я відчувала, що вона стоїть наді мною. Рухає моєю рукою. Але літери склались у якусь тарабарщину. Ми нічого не змогли прочитати. А потім на найцікавішому Міці урвався терпець. Вона почала перцювати й кричати на мене.

Стоячи на ґанку, ми дивимось, як Міці кривуляє через газон, як нею хилитає то ліворуч, то праворуч, коли вона марно намагається йти прямо.

— Із нею все гаразд? — запитує Адріан.

— Ну, вона добряче під кайфом, але це, здається, частина ритуалу.

Двором бреде зажурений Тедді. Схоже, він розуміє, що сталося щось погане, що дорослі засмучені. З надією в голосі запитує:

— Хтось хоче за мною поганятися?

Адріан перепрошує, але каже, що мусить іти.

— Мені треба повернутись, бо El Jefe розлютиться.

— Я можу за тобою поганятися, — пропоную Тедді. — Дай нам лише одну хвилинку.

Ясно, що це не та відповідь, на яку чекає хлопчик. Він бреде двором до майданчика біля басейну, незадоволений нами обома.

— У тебе все буде гаразд? — запитує Адріан.

— Я в порядку. Просто сподіваюсь, що Тедді нічого не скаже своїм батькам…

Але я впевнена, що він скаже.

16

16

Після пікніка біля басейну Тедді йде в спальню на тиху годину, а я сиджу внизу в барлозі. Може, мені не треба цікавитися тим, що він робить нагорі? Можливо, для мене буде краще, якщо я перестану ставити так багато запитань?

Після обіду ми довго гуляємо в Зачарованому лісі. Йдемо Дорогою з жовтої цегли до Ущелини Дракона й далі — аж до Королівської річки, і я намагаюсь вигадати нову історію про принцесу Меллорі й принца Тедді. Але принц Тедді бажає говорити тільки про спіритичні дошки: «Чи потрібні їм батарейки? Як вони знаходять мертвих людей? Чи можуть вони знайти будь-яку мертву людину? Чи можуть вони знайти Авраама Лінкольна?» На все це я відповідаю: «Не знаю», — сподіваючись, що він втратить до цього інтерес. А він натомість допитується, чи дуже дорого коштує така дошка і чи не можна її зробити самому.

Керолайн повертається додому у звичний час, а я поспішаю на довгу пробіжку, намагаючись втекти подалі й зняти стрес. Додому повертаюсь майже о сьомій, і на ґанку мене вже чекають Тед і Керолайн. Щойно я бачу їхні обличчя, розумію: вони знають.

— Добре потренувалась? — цікавиться Тед.

— Досить непогано. Майже дев’ять миль.

— Дев’ять миль, справді? Це чудово.

Але Керолайн не налаштована підтримувати світську бесіду:

— Ти нам нічого не хочеш розповісти?

Таке враження, наче мене затягли в кабінет директора й змусили вивернути кишені. Я не придумую нічого кращого, як тупо клеїти дурня.

— А що сталося?

Вона тицяє мені в руки аркуш паперу.

— Я знайшла цей малюнок перед вечерею. Тедді не хотів мені показувати. Але я наполягла. А тепер подивись на це і скажи мені, чому ми не повинні вигнати тебе цієї ж миті.

Тед торкається її руки:

— Не будемо гарячкувати.

— Не заспокоюй мене, Теде. Ми платимо Меллорі за те, що вона наглядає за нашою дитиною. А вона кидає його на садівника. Щоб погратися спіритичною дошкою. З дурепою, яка живе по-сусідству. І де я тут гарячкую?

Цей малюнок зовсім не схожий на ті темні й зловісні картинки, які хтось залишав у мене на ґанку й на холодильнику. Це лише групка схематично намальованих Тедді фігурок — мене та якоїсь сердитої жінки, очевидно, Міці, — які зібрались навколо прямокутника, розмальованого літерами й числами.

— Я це знала!

Керолайн звужує очі:

— Що знала?

— Аня була тут! Під час сеансу! Міці звинуватила мене в тому, що я штовхала вказівник, але це була Аня! Це вона його рухала. Тедді її бачив. Малюнок це доводить!

Керолайн збентежена. Вона повертається до Теда, і той здіймає руки, благаючи нас заспокоїтись.

— Переведімо подих, гаразд? Розберімося з тим, що ми чуємо.

Звичайно, вони збиті з пантелику. Вони ж не бачили всього того, що я. Вони ніколи не повірять мені, не побачивши малюнки. Я відчиняю двері котеджу й закликаю їх зайти разом зі мною. Потім дістаю стосик малюнків і акуратно розкладаю їх на ліжку у вигляді таблички.

— Ось подивіться. Ви ж упізнаєте папір, так? Із альбомів Тедді? Минулого понеділка я знайшла перші три малюнки в себе на ґанку. Я запитала Тедді, і він мені сказав, що не має до них жодного стосунку. Наступного дня я вечеряла з Расселом. Двері до мого котеджу були замкнені. Та коли я прийшла додому, на моєму холодильнику з’явились іще три малюнки. Тому я сховала камеру в спальні Тедді…

— Що ти зробила? — запитує Керолайн.

— Відеоняню. З вашого підвалу. Я поставила камеру в його кімнаті на час тихої години й побачила, що він малює. — Вказую на наступні три малюнки. — Я бачила, як він малював ось це. Малював правою рукою.

Керолайн хитає головою.

— Вибач, Меллорі, але ми ведемо мову про п’ятирічного хлопчика. Ми всі згодні, що Тедді обдарований, але він жодним чином не здатен…

— Ви мене не розумієте. Тедді не малював цих малюнків. Це зробила Аня. Дух Енні Барретт. Вона приходить у спальню Тедді. Вона використовує його як маріонетку. Якимось чином вона контролює його тіло й малює, а потім приносить малюнки в мій котедж. Бо вона мені щось розповідає.

— Меллорі, пригальмуй, — каже Тед.

— Ми намагались провести сеанс, щоб Аня дала Тедді спокій. Я хотіла поговорити з нею. Безпосередньо. Не залучаючи до цього Тедді. Але щось пішло не так, і це не спрацювало.

Я зупиняюсь, щоб налити собі води, і залпом випиваю її.

— Я розумію, що це звучить як маячня. Але всі необхідні докази — ось, перед вами. Подивіться на ці малюнки. Вони чимось об’єднані, вони розповідають якусь історію. Допоможіть мені розібратись у цьому, будь ласка.

Керолайн опускається на стілець і ховає обличчя в долонях. Тед спромагається зберігати спокій, ніби він твердо налаштований вирішити це питання.

— Ми дуже хочемо допомогти тобі, Меллорі. Я радий, що ти відверта й чесна з нами. Але, перш ніж ми знайдемо сенс у цих малюнках, нам треба узгодити кілька фактів, гаразд? І найважливіший із них полягає в тому, що духів не існує.

— Ви не можете цього довести.

— Бо ти не можеш довести зворотне! Подивись на це з іншого боку, Меллорі: у тебе немає доказів того, що дух Енні Барретт реальний.

— Оці малюнки — мій доказ! Вони намальовані на папері з альбому Тедді. Якщо він їх не малював, якщо Енні якимось чарівним способом не доправляла їх у мій котедж — то як вони тут опинились?

Я помічаю, що увага Керолайн перемістилась на маленький приставний столик біля мого ліжка, де я зберігаю свій телефон, планшет, Біблію… і чистий альбом для малювання, який Тедді мені подарував ще місяць тому, коли я тільки почала працювати в Максвеллів.

— Та ні, — кажу їй. — Ви думаєте, що це я їх малюю?

— Я цього не казала, — мовить Керолайн. Але я бачу, як запрацювала її фантазія, бачу, як вона вибудовує свою версію.

Зрештою, хіба не була я схильна до провалів у па­м’яті?

Хіба не загубилася минулого тижня коробка олівців Тедді?

— Запитаймо у вашого сина, — пропоную їм. — Він не буде брехати.

Щоб перейти двір і піднятися в спальню Тедді, потрібно не більше хвилини. Він уже почистив зуби й перевдягся у свою піжаму в пожежних машинах. Хлопчик сидить на підлозі біля ліжка, будує дерев’яну хатину Лінкольна й наповнює її спальні пластмасовими тваринами. Ми ніколи не виступали проти нього ось таким єдиним фронтом. А зараз усі троє, збуджені й напружені, заходимо до його спальні. Він одразу розуміє, що щось сталося.