Водій переді мною зламав ключицю. Усі пасажири в позашляховику позаду отримали незначні травми. Ченгуан вийшла з аварії без жодної подряпини. Моя сестра виявилась єдиним смертельним випадком, але лікар сказав, що я була впритул до неї на другому місці. Усі в один голос запевняли, що я не повинна себе звинувачувати, що я не зробила нічого поганого. Усі звинувачували сім’ю з гірським велосипедом. У лікарні мене навідали кілька полісменів, але справжнього розслідування ніхто так і не проводив. У якийсь момент, коли машина переверталась, немов бочка, мій телефон вилетів у вікно. Він або розбився в трощі, або загубився десь у високих лілових диких квітах, що росли на узбіччі автостради. Я так і не дізналась, хто посів третє місце.
За два тижні я вийшла з лікарні з новим рецептом на оксиконтин, щоб використовувати його «за потреби знеболення», але біль переслідував цілодобово, щодня, від моменту пробудження до тієї хвилини, коли падала в ліжко. Пігулки трохи притлумлювали його, і я благала лікарів знову й знову виписувати мені рецепти — просто щоб пережити Геловін, День подяки, Різдво, — але до лютого я вже ходила нормально, тож рецептів мені більше не давали.
Біль був гіршим за все, що я будь-коли відчувала. Це те, чого люди не розуміють про оксиконтин, чи принаймні тоді ми цього не розуміли. За кілька місяців цей препарат перепрошив мій мозок, захоплюючи все більше й більше больових рецепторів, і тепер оксиконтин мені був потрібен, просто щоб жити. Я не могла ані спати, ані їсти, ані зосередитись на заняттях. І ніхто не попередив мене, що це станеться. Ніхто не сказав готуватись до боротьби.
Саме тоді я взялася за своїх однокласників — просила їх понишпорити у своїх ванних кімнатах, у спальнях батьків. Ти б вжахнувся, якби знав, скільки оксиконтину валяється в людей удома. І коли ці джерела врешті вичерпались, у мене з’явився друг, у якого був товариш, котрий знав одного хлопця. Купівлю оксиконтина в дилера дуже легко обґрунтувати логічно. Це ж ті самі пігулки, які мені наказали вживати лікарі. Я купувала ліки, а не наркотики. Але націнка була жахливою, і за місяць я спустошила всі свої заощадження. Три жалюгідні дні страждала від холодного поту й нудоти, перш ніж один із моїх нових друзів-наркоманів запропонував мені дешевшу й розумнішу альтернативу.
Героїн — таке велике страшне слово, хоча це те саме, що й Оксі, але за меншу ціну. Треба просто перебороти відразу до голки. На щастя, на
Я ледве закінчила школу, та й то лише завдяки співчутливим учителям, які мене пошкодували. Але всі тренери розуміли, що відбувалося, тож Пен Стейт якимось чином відмовився від своєї пропозиції. Вони звинувачували автокатастрофу і мої травми, казали, що жодна фізіотерапія не дозволить мені підготуватися до осені, і я не пам’ятаю, щоб це мене розчарувало. Я навіть не пам’ятаю, як дізналася ці новини. На той час, коли вони звернулись до матері, я вже ночувала в
Після закінчення школи я тривалий час жила лише для того, щоб уживати наркотики і діставати гроші, для того щоб купувати ще більше наркотиків — будь-яких наркотиків. Якщо не було Оксі чи героїну, я вживала що доведеться. Мати витратила купу часу й грошей, намагаючись допомогти мені, але я була молодою і вродливою, а вона — старою, виснаженою і товстою — у неї не було шансів. Одного разу вона сіла на 17-й автобус, і в неї стався серцевий напад; мати мало не померла, поки приїхала швидка й забрала її в лікарню. А я цього навіть не знала, аж поки через шість місяців не опинилась у реабілітаційному центрі й не спробувала зателефонувати матері, щоб порадувати її хорошими новинами. А вона просто подумала, що я клянчитиму гроші, й поклала трубку.
Я телефонувала ще кілька разів, але мати не відповідала, тож я залишала оті довгі й безладні голосові повідомлення, визнаючи, що аварія сталася з моєї провини, і просила вибачення за все. На цей час я жила в «Тихій гавані» і була абсолютно твереза, але вона, звичайно, мені не повірила.
Я не розмовляла з матір’ю два роки. Навіть точно не знаю, що з нею сталося. Проте розумію, що в мене багато, дуже багато причин бути вдячною. Я вдячна, що не заразилась ані ВІЛ, ані гепатитом. Вдячна, що мене не зґвалтували. Вдячна водійці
Адріан не перериває моєї розповіді. Він просто дає мені говорити й говорити, аж поки я нарешті не доходжу до головного:
— Я завжди почуватимусь винною в тому, що сталося. Усі звинувачували водія з гірським велосипедом. Але якби я була уважною…
— Ти цього не знаєш, Меллорі. Може, ти б звернула з дороги, а може, й ні.
Але я знаю, що я маю рацію.
Я завжди знатиму, що я маю рацію.
Якби я повернулась у минуле й робила все заново, то просто змінила б смугу, або різко повернула б кермо, чи вдарила б по гальмах — і все й досі було б добре.
— Ми спали в одній спальні, я вже це казала? На двоярусному ліжку, яке ненавиділи і постійно скаржились матері. Казали їй, що ми єдині діти в нашому кварталі, які живуть в одній кімнаті, хоч це було зовсім не так! Тож хай там як, а після аварії, того дня, коли вийшла з лікарні, мати привезла мене додому, я піднялась нагору і…
І я навіть не можу описати, що відбувалося далі. Я не можу розповісти йому, наскільки тихо було в кімнаті без Бет і як я не могла заснути, не чуючи звуків її дихання і шурхотіння її простирадл.
— Це, мабуть, важко, — каже Адріан.
— Я дуже сумую без неї. Щодня. Може, саме тому я й брехала тобі, Адріане, не знаю. Але присягаюсь, що ніколи не брехала про все інше. Я не брехала про мої почуття і не брехала про малюнки. Я не пам’ятаю, як малювала їх. Хоча, думаю, що мала б пам’ятати. Розумію, що це — єдине логічне пояснення. Я їду зі Спрінґ-Брука в понеділок. Кілька тижнів поживу у свого спонсора. Спробую привести голову до ладу. Вибач, що була такою психопаткою.
Ми дістаємось до тієї точки розмови, де я сподіваюсь, що Адріан щось скаже — хай, може, і не «Я тебе прощаю», це було б занадто великодушно, — але хоча б якесь визнання того, що я звірила йому душу, що розповіла історію, яку ніколи й нікому не розповідала, хіба що на зборах анонімних наркоманів.
Натомість він підводиться і каже:
— Нам треба йти.
Ми рушаємо до парковки. Біля машини Адріана граються троє малих хлоп’ят, цілячись із пістолетів, які склали з власних пальців, і стріляючи уявними кулями. Коли ми підходимо ближче, малі кидаються бігти асфальтованою парковкою, лементуючи, галасуючи й божевільно розмахуючи руками. Вони нагадують мені хлопчиків на великому гральному майданчику. Їм років по п’ять-шість, і ці діти зовсім не схожі на тихого й задумливого Тедді, який тягнеться до своїх книжок з картинками й блокнотів для малювання.
Адріан мовчить, аж поки ми не всідаємось у його автівку. Він запускає двигун і вмикає кондиціонер, але не рушає.
— Послухай, коли я вчора пішов з твого дому, то був дуже розлючений. Не тому, що ти збрехала мені — це ще пів біди. Але ти збрехала моїм батькам і всім їхнім друзям. Це просто неподобство, Меллорі. Не знаю, як їм тепер усе пояснюватиму.
— Я розумію, Адріане. Мені дуже шкода.
— Але справа ось у чому: після того як учора пішов од тебе, я не міг повернутися додому. Мої батьки знали про наше побачення, і я не хотів зустрічатися з ними, не хотів розповідати, що це був провал. Тому пішов у кіно. Там показували отой новий марвелівський фільм, і це був непоганий спосіб убити час. Я просидів там і двічі його подивився, тож зміг прийти додому після півночі. І коли нарешті піднявся нагору, у свою спальню, то там на столі мене чекало ось це.
Він простяг руку через переднє сидіння, відчинив бардачок і дістав аркуш паперу, замальований темним олівцем.
— Мабуть, тепер моя черга отримувати звинувачення в божевіллі? Припускаю, що ти цілком могла прокрастися в мій будинок, знайти мою спальню і покласти цей малюнок на стіл при тому, що мої батьки були вдома весь вечір. Можу також припустити, що то п’ятирічний Тедді пробрався в мій дім. Або його батьки. Але я думаю, що все не так, Меллорі, — хитає головою Адріан. — Найімовірніше пояснення полягає в тому, що ти весь цей час мала рацію. Це