Щось більше, ніж проста цікавість, почало охоплювати Карвела. Його чудний легковажний настрій змінився глибокою задумою, безпричинним передчуттям чогось неминучого, що неабияк почало його хвилювати. Коли вони дійшли до старого ставка з бобрами, чоловік був уже твердо переконаний, що десь у цій місцині сталася якась таємнича пригода. Від колонії Щербатого Зуба Барі повів його до того струмка, де чорний ведмідь Вакаю ловив колись рибу, а звідтіля — прямо на Ґрей-Лун.

Стояла чудова пообідня пора. Скрізь розляглася така тиша, що можна було почути далекий багатоголосий спів весняної води, що дзюрчала в тисячах джерел і струмочків. На осонні багряний дикий льон висвічував, наче кров. На чистих галявинах повітря наповнилося пахощами синьоцвітів. На деревах і в кущах пташині пари вили собі гнізда. Після довгого зимового сну природа знову повставала в усій своїй красі. Надворі був, як кажуть індіанці, Місяць парування й гніздування. Барі саме повертався додому, та не для того, щоб знайти собі пару, — він ішов до Непісе. Вовчук знав, що вона тепер була там, можливо, зовсім неподалік від краю ущелини, де бачив її востаннє. Уже дуже скоро вони знову бавитимуться, немов учора, і позавчора, і день перед тим. Від цієї думки він гавкав до Карвела й радісно кидався йому в обличчя, спонукаючи йти швидше.

І от вони вийшли на галявину, і Барі знову завмер, немов камінь. Карвел побачив обвуглені руїни хижки, а за якусь мить — дві могили під великою смерекою. Подивившись на собаку, що нерухомо стояв, чогось чекаючи, він починав здогадуватися, що тут могло статися. До горла йому підступив великий клубок, і за хвильку чоловік через силу ніжно промовив:

— То ось, хлопчику, де був твій дім.

Барі його не чув. З високо піднятою головою він, здавалося, намагався винюхати щось у самій блакиті неба. Що могло долинати до нього разом із пахощами лісу й зелених лугів? Чому він стояв тут і весь так тремтів? Що було в повітрі? Карвел ставив собі ці питання, озираючись навсібіч і намагаючись знайти на них відповідь. Нічого. Нічогісінько. Тут була лише смерть, смерть і запустіння, от і все. І раптом Барі якось дивно завив, ну зовсім як людина, і помчав, мов вітер, кудись у ліс.

Карвел скинув ранця, поклав біля нього рушницю й подався слідом за Барі. Він швидко пробіг через галявину, далі продерся крізь зарості невисоких ялиць, опинившись на порослій травою стежці, що давно не знала нічиїх ніг. Чоловік біг, допоки не почав задихатися, і лише тоді зупинився й став слухати. Від Барі не було жодного звуку. Стара лісова стежка мала його кудись довести, тож нею він і пішов.