Ксеня пішла…

* * *

У небі над ставом зійшлися дві постаті. Оголили мечі.

То були Захарчук та Ксеня.

— Приємно зраджувати?

— Я не зрадив, Ксеню. Це ви зі Святославом зрадили. Я не зрадив.

— Вмри!

Ксеня нанесла удар. Мечі черкнули один об одного.

— Наволоч! Вмри!

Суперники на величезній швидкості линули над селом. Врешті над полем знизились.

— Вмри! Вмри! Вмри!

Постаті то сходились, то розходились.

— Спинись, Ксеню! Май розум! Святослав хворий! Його мрії хворі! Хворі та нездійсненні! Галина — і є Спаситель!

— Вмри-и-и!

— Та чи є сенс?.. — Захарчук шепотів собі під ніс. — Ти така ж сама, як і він. Ти хвора. Ви обидва хворі. Ви однакові з Топешем.

— Сволота! — Ксеня була розлючена як ніколи.

Більше і більше Захарчук відступав, слабшав. Ксеня згадала той випадок і ті слова.

«Ксеня Топеш» — стукотіло в її голові.

— Вмри!!!

Голова Захарчука разом із правою рукою й плечем летить в очерети.