— Тут? — постать сперлась об меч. — Де? Покажи мені його.

— Скрізь.

— Ха! Скрізь! — Степану здалося — мабуть, тільки здалося — що під зеленими вогниками очей заблищали сльози. — Летячи сюди, я зголодніла… Побачила з висоти перелякану дівчину між руїнами хати. Її, певне, не знайшли. Вона була молода, повнокровна. Бачиш? — постать показала Степану криваві плями на сюртуку на рівні грудей. — Я на швидкості прохромила її мечем, нахромила її на меч і уп’ялась поцілунком у соковиті рожеві вуста. Смоктала кровицю, що лилась із розірваних нутрощів, легень, шлунку. Де був твій Бог тієї хвилі? У моєму мечі?! У її нутрощах? У її крові? У мені?!! Де був Бог?!!

— Бог любить… — тільки й зумів вимовити Степан.

— Кого ЛЮБИТЬ ТВІЙ БОГ?!! — постать розмахується. — УМРИ ЗІ СВОЇМ БОГОМ!

Степану вдалося. Він ухилився вбік і сіконув шаблею по животу упириці. Та випустила меч і впала на землю.

— Тебе, — прошепотів Степан. — Бог любить тебе, жива душе…

Степан став на коліна, перевернув Ксеню горілиць. Вона дивилась на нього.

— Вибач, — сказав Степан.

Обличчям Ксені промайнула страдницька гримаса.

— Болить? — Степан.

— Ти мені огидний! Забирайся! Забирайсь!

Ксеня плакала.

Степан піднявся. Востаннє глянув на свою жертву.

— Тебе звати Ксеня, так? Я хочу сказати, Ксеню: я за тебе помолюсь. Обов’язково. Прощай, Ксеню.

— Стій!

— Так. Що я ще можу зробити для тебе?

— Поможи… Поможи мені… Поможи мені перехреститись… Я не вмію.

Степан розуміюче глянув на Ксеню.

— Так…. Цієї ж хвилі, Ксеню.