— Сміливий, так?

— Ну це навряд…

Степан дістає шаблю. Знімає з пояса фляжку. Там свячена вода. Поливає нею лезо.

— Розумно, — вимовляє постать. — Розумно, але цього недостатньо.

Постать кидається на Степана. Зав’язується бій.

— Якщо ти думаєш, що я злякаюсь, то даремно. Смерті я вже не боюсь.

Степан час від часу поливає лезо свяченою водою.

— І правильно, — постать закочує рукава, оголяє бліді дівочі руки, — що її боятись… От я — мертва, і нічого, живу… Ха-ха… Смішно, правда?

— Ні, не смішно, — зітхає Степан зі скорботним виразом обличчя. — Нітрохи не смішно. Шкода. Мені тебе шкода. Я умру — і хай. А що чекає тебе? Вічне життя? До дідька його! Ти ж розумієш це не гірше за мене! Життя без мрій та надій! Про що мріяти, знаючи, що життя не закінчується? На що надіятись, якщо ти ніколи не помреш? До дідька це! Мені набридло так жити! Я хочу померти, і від цього легше на душі. А що чекає тебе? Я тобі співчуваю…

— Співчуваєш — мені? — постать недовірливо глипає двома світло-зеленими вогниками замість очей. — Шкода — мене? Вперше чую таку маячню! Я навіть не людина!!! Я ЗЛО…

— Ти не зла. Ти сама хочеш бачити себе злою, хоч і не є нею. Ти не така…

— А яка я?!! — постать схвильована. — Хто я?! А людино? Як ти думаєш, хто я? Хто оце стоїть перед тобою? Кого ти бачиш? Кажи, не мовчи!

— Створіння Боже… Живу душу…

— Душу? — постать у розпачі. — Душу?! У мене немає душі… а зараз… зараз я заберу й твою!

Постать наносить удар. Степан ухиляється.

— У всіх є душа, і ніхто її не може забрати, бо належить вона єдиному Богу. І в тебе є душа!

На дні Степанової фляжки вже самі лишень залишки святої води.

— Ти не погань і не нечисть. Ти говориш зі мною. Тобі буває погано — ти жива. Жива душа…

— Погано… — постать захиталась. Степан опустив шаблю. — Так, мені погано. Усе життя мені погано. Я справді ніколи й не жила. Не жила по-справжньому. А ти скажи, — постать рвучко витягує руку і спрямовує вістря меча Степану до горла. — Скажи, смертний, до чого тоді оце все?.. — постать махнула рукою. — Бійня! Різня! Смерть! Жах! Страждання! Біль, той що у моїй, як ти кажеш, живій душі вріс і не хоче — чуєш, смертний? — не хоче відти вирватись. Глибоко там у душі… Смертний… Де він, той Всевишній? Гукни його, може, в тебе вийде. Хай він подивиться, а ти спитаєш його, нащо це все!

— Він тут…І там теж.