ХVІ
ХVІ
— Гарно стріляєш…Влучно…
Це до Степана. Він розвертається. Бачить постать у сюртуку, балахоні та з довгим мечем у лівій руці.
— Ти, здається, Степан… А кров твоя огидна… Твоя кров скисла, опаскудилась — геть не смачна, хлопче, твоя кров…
Постать рушає в бік, піднімає вістря меча від землі.
— Вона така, бо мертва, нежива твоя кров… Тобто жива, та не повністю. Ти живий наполовину…
Постать кілька разів перекручує меч у руці.
— Твоя кров — помиї…
Степан помічає на руці, що тримає меч, масивний золотий перстень із величезним, надзвичайно красивим рубіном. Прямо посеред каменя видно платинову впайку зі знаками:
«Ксеня»
«Топеш»
Внизу:
«Велика княгиня»
Степан переполошився.
— Де вона?
— Хто?
— Галля, — промовила постать наче якоюсь чужоземною говіркою.
— Не маю уявлення…
Постать крокує по колу. Раптом починає розмахувати важезним мечем, як іграшкою.