Тарас підвів погляд з-за комп’ютера. Брайц, Остерць, Тіна — всі на нього дивилися.

— Ну, нехай Дрварич з Крістаном і збирають докази замість нас. Ти думаєш, нам хтось розповість більше? Мені це здається просто прекрасним.

Щоб підкріпити свою думку, Брайц розвів руки, обернувши долоні до шефа і поглядаючи на Остерця й Тіну, ніби сподіваючись на їхню підтримку. Остерць навіть кивнув головою.

— Ти маєш рацію. Йдемо на каву?

Тіна сіла навпроти шефа і стежила за ним. Не відвела погляду, як він, коли вони зустрілися очима. Вона викликала у Тараса збентеження, і він лише сподівався, що ані Остерць, ані Брайц цього не помітили, а якщо помітили, то списали на ранкову нараду. Він узяв каву, другу за ранок, якщо ту з автомата можна вважати кавою.

— Що з тими роздруківками з телефону?

— Ага! — підстрибнув Брайц, вдаривши себе по чолі. — Ти ж не знаєш головного. Ми ж отримали не лише роздруківки розмов того божевільного Вербича...

Брайц переможно дивився на Тараса.

— ...а й розмов Лапа. І що?

Обличчя Брайца розчаровано видовжилося.

— А тепер іще скажи, що знаєш, кому він телефонував за очевидний день до смерті.

— Очевидно, за день до смерті, а не за очевидний день до смерті.

— Що?

— Нічого, нічого. Ну, кажи вже, кому?

— Зідару...

Брайц замовк і дивився на Тараса, й інспектор, бо Брайц, схоже, не збирався завершувати речення, мусив перепитати:

— Тому самому Зідару?

— Тому Зідару, — повільно продовжував Брайц, — який наступні сім років, вірніше, вже п’ять, перебуватиме за відомою адресою. Два він уже відсидів.

Тарас постукував по підборіддю, тоді взяв каву й відпив ковток. Цей жест був несвідомий, та всі, й Тарас теж, уже його знали. Інспекторові знадобилося дві секунди, аби перетравити інформацію і розкласти все на свої місця. Правда, на той момент у нього не було першого місця. З самого початку ця справа опиралася раціональному поясненню. Коли йому вже здалося, що він напав на слід і вже може розгледіти візерунок у мозаїці — орієнтир, який приведе до наступних шматків і зрештою до розкриття таємниці Мони Лізи, як він любив казати, вся справа розсипалася. Він тримав пазли у своїй голові і шукав двері, щоб дістатися думок, та не знаходив.

— Це той самий Зідар, якого засудили за якісь фінансові махінації? — запитала Тіна.