— Ну, якщо він телефонував у Бохинь і справа може ускладнитися, — говорив Тарас насмішкувато, — то він міг телефонувати лише панові Міхеличу.

Від нього не сховалося те, як Дрварич і Крістан ледь помітно перезирнулися.

— А що це означає, розкажете ви.

Ще один коротесенький зоровий контакт, і знову почав Дрварич.

«Вони наче телепати», — подумав Тарас.

— Міхелич наскаржився на тебе, ти про це не знаєш, правда ж?

Тарас стенув плечима.

— Коли ми востаннє розмовляли, він, здається, був у гарному гуморі. Подарував мені торбинку глюкозамінів.

— Він телефонував у Головне управління, — нарешті озвався Крістан. — Він погрожував, що — цитую — «все тут рознесу, якщо ви того … інспектора не заберете з-перед очей». Припустімо, що він висловився так. Я пообіцяв, що він більше про нього, тобто про тебе, не почує.

— Ха, ну так, — сказав Тарас і пирхнув. — І чому він цього не сказав тоді, і ми обидва уникнули б радості зустрічі?

— Тарасе, дещо ти мусиш таки усвідомити. — Крістанів голос тепер змінився, став офіційним і на кілька тонів вищим.

— Що я мушу усвідомити? — запитав інспектор, очевидно ігноруючи відстань, яку намагався встановити директор.

— Існує те, що ми називаємо «суспільним інтересом», і ще те, що у поліції називається«ієрархія».

Його обличчя набрало загрозливого виразу, сірі очі вп’ялися в Тараса, який на мить затерп, але, покрутившись трохи на кріслі, всміхнувся.

— А також те, — через кілька секунд тягучої тиші обізвався Тарас, — що ми називаємо «Законом про обов’язки та повноваження поліції», який гарантує працівникові захист у тому разі, коли начальник схиляє його до дій, які суперечать положенням цього закону. Я чомусь переконаний, що, відповідно до цього закону, після таких дзвінків я мав би навідатися до Міхелича або навіть викликати його на інформативну бесіду, і якщо він відмовиться...

— Ми вже це зробили, — обірвав його Крістан.

— Що зробили?

— Ти про все дізнаєшся, але перед тим іще трохи про закони, права і так далі. Тарасе, якщо я тебе завтра звільню й натякну твоїм друзякам з радіотелебачення Словенії, що я мусив тебе звільнити, бо працювати з тобою стало неможливо, як думаєш, скільки з них за тебе заступиться?

Крістан дивився так, ніби справді чекав на відповідь. Звичайно, не чекав, і Тарас навіть не збирався відповідати.

— Жоден. Тому не випендрюйся тут і слухай. Ми всі в одному човні. Отож вчора ми з Дрваричем поїхали в Словенські Кониці... так, не тільки ти працюєш у неділю... і провели найприємніше опитування в історії словенської поліції. Саме в цей момент секретарка передруковує відповідь, і до дванадцятої години вона буде в тебе на столі. Ми можемо так домовитися?