Тарас якусь секунду розглядав патрона, нахабно дивлячись йому в очі. Крістан не ворухнувся, і Тарас мусив визнати, що він добре тримається, а Тарас же щойно йому пригрозив.

— І в протоколі нашої розмови буде написано, що він розмовляв з Вербичем, Вербич сам йому телефонував і намагався переконати, нібито винахід якихось ліків — його заслуга. Але ти ж про це все знаєш?

Тарас не відповів.

— Ми перевірили. Справді, телефонував лише Вербич.

— Навіщо мені... — почав Тарас і відразу виправився. — Навіщо моїй групі цим займатися?

Крістан усміхнувся — мовляв, невже не зрозуміло?

— Бо ми подумали і продовжуємо думати, що це — найкраще для нашої справи. І якщо нам доведеться змінювати думку, то чорт тебе забирай, Тарасе.

Браво, похвала, і ще й підкріплена лайкою. Крістан вислухав би немало нотацій удома, якби його внучка раптом залишилася без лікарки.

— Мене ось що цікавить, — продовжував Тарас, ігноруючи приятельський тон, яким заговорив Крістан. — За ці чотирнадцять днів я мав відчуття, що лише нам трьом, прошу пробачення, чотирьом, — він усміхнувся до Тіни вперше, відколи зайшов у кабінет; вона здавалася розгубленою, — отож тільки нам важливо дізнатися, хто вбив нашу дівчину.

— Тарасе, як ти смієш щось таке... — обізвався Дрварич, але Крістан його зупинив.

— Ти ж не думаєш, що поліція і Міхелич змовилися? Ти ж не думаєш, що це він її убив чи наказав убити?

— А чому він не міг убити чи наказати вбити?

— Тому, — відповів Крістан, розтягуючи те «тому», — що він займається мільярдним бізнесом, який може витягнути цю державу з лайна і забезпечити зарплату таким, як ми. Не у всіх є багаті дружини, як у тебе, щоб не звертати на таке уваги.

— Вибач, — сказав він за кілька секунд. — Мене занесло.

Тарас підвівся й попрямував до дверей.

— Тарасе, дідько, — майнув за ним Дрварич, а Тарас усміхнувся. Та лайка була нарешті чимось щирим, що злетіло Дрваричу з вуст.

— Я дочекаюся протоколу, гаразд? І допишіть список недоторканих, аби я не гаяв на них часу.

Інспектор зачинив двері за собою й глибоко вдихнув. Багата дружина... А ті двадцять років, коли вона не була багатою, не рахуються?

До кабінету, де він всівся за своїм комп’ютером, щоб прочитати новини, його група повернулася хвилин за п’ять. Кожен мовчки сів за свій стіл. Минуло ще кілька хвилин, поки першим не озвався Брайц.

— Чого ти так нервуєшся?